Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Таймери на місцевих сайтах, до речі, показували вечір суботи — 21.00, — але такому простому і точному часу не можна було йняти віри, він мімікрував під налаштування мого хроноса, вдавав із себе теперішній і справжній, та нічого не означав. У цьому фальшивому часі мене ще не шукали: на фестивалі постійно стаються непорозуміння і накладки, мало хто і чому не прийшов на свою автограф-сесію, в багатьох у неслушний момент розряджається мобільний, і нікому ще не спало на думку зчиняти галас, піднімати міліцію і пресу.

До речі, про мобільний; мабуть, є сенс його підзарядити і спробувати скористатись — а раптом? Зайвина, від якої Андрій багато років відмовлявся, відстаючи від моди, а зрештою вже й від здорового глузду, вважаючи, що постійний зв’язок тільки заважає по-справжньому планувати свій і чужий час; він міг стати союзником — завдяки своїм складним і нерозривним взаєминам з часом. Крім того, лише в мобільному Андрій мав годинник.

Він устромив зарядку в розетку (як усе легко й безпроблемно вдається з електрикою — аж підозріло), відразу ввімкнув мобільник, глипнув на таймер — атож, 21.07, та ж таки фальшивка для внутрішнього користування, цікаво буде винести телефон за межі номера і подивитися, що з того вийде — і переглянув неприйняті дзвінки: Ольга, Нечипорук, кілька разів незнайомий номер, мабуть, хтось із організаторів фестивалю, Скуркіс, іспанці, Марина з літагенції, двічі мама, ось хто завжди починає хвилюватися найпершою, навіть у цьому, дивом збереженому локальному часі. Інна телефонувала лише за нагальної потреби; аби просто тримати зв’язок на відстані, їй, людині візуальній і вербальній, як і він сам, цілком вистачало листування.

Телефонуючи до мами, Андрій уже знав, як усе буде. Вертітиметься те ж таки коліщатко, тільки в аудіоформаті. Нескінченні довгі гудки.

Він перевірив останній варіант: спробував розширити межі хроноса, зателефонувавши з внутрішнього телефону на рецепцію. І щось клацнуло, і пролунав приємний дівочий голос зі співочою місцевою вимовою, Андрій ладен був її розцілувати, живу, чудову, яка відгукнулася крізь безчасся!.. аж раптом вона повторила ту саму фразу англійською, потім французькою з тією-таки вимовою, що перетворилася на акцент… автовідповідач. Пискнув сигнал, і настала знайома нескінченність.

Виходу не було.

Було кілька варіантів — а насправді лише два, найпростіша варіативна розвилина.

Я можу залишитися тут, у затишному хроносі, у маленькому внутрішньому світику, такому схожому на справжній, з виходом у мережу, здатну чудово замінити реальність кожній людині, яка випала з часу. Залишитись і безсторонньо спостерігати все те, що його багато хто цілком серйозно сприймає за життя. Щось у цьому є: принаймні тут мій внутрішній час триває, і незабаром (як приємно, виявляється, вживати такі слова повноправно!) я дізнаюся новини про себе. Відвідаю, чорт забирай, власний похорон… якщо все це, звісно, буде: тривога, пошуки, коментарі, версії, похорон. Хтозна. Можливо, позачасся викине ще якогось коника, та буде цікаво, хоч із якого боку глянь.

Глянути можна. Але вплинути, це ми вже з’ясували, — ніяк. Просто дивитись і знати, що ті ж таки повідомлення в тій же мережі, в новинах, на фейсбуці — тільки в своєму часі — гарячково відстежує і гортає Інка, і намагається триматись, і до останнього приховує від свекрухи та дітей…

Другий варіант.

Другий — це вийти звідсіля. Вийти в примарний, але все-таки парадоксально реальний світ із незлічимими юрмищами людей, які проходять одне крізь одного, з мертвими і живими, руїнами і парадними фасадами в одному й тому ж зрізі простору. Вийти і спостерігати збоку, бо вибору я все одно не маю. І спробувати все-таки збагнути, як його влаштовано — світ, що від нього відмінусували час.

Він прийняв душ, перевдягнувся і змінив на кісточці пов’язку, зібрався, взяв з собою нетбук і мобільник, і теплу куртку, і чашку з кип’ятильником, і навіть навіщось почату пачку сухого печива, що знайшов у рюкзаку; сидячи в номері, Андрій встиг зголодніти і випив м’ятного чаю, але припускав, що зовні, у позачассі, голод зникне, як і біль.

Найбільше бентежили сходи. Цей моторошний натовп, що раптово рідшав нижче десятого поверху — чому? Найближча, суто географічно, загадка позачасся, здавалось, вона перша вимагала до себе уваги і розв’язання — та саме цієї загадки Андрій волів не чіпати, дати їй спокій, забути; він сам не розумів чому, відторгнення було ірраціональне, мов небажання доторкнутися до невідомого слизу. Потім. Коли з’явиться час.

Можна спробувати викликати ліфт. Електроніка поки що добре поводилася; щоправда, всередині мого особистого простору — та ззовні я ще просто не пробував. Андрій попрямував до ліфтової шахти, натиснув кнопку, вона слухняно засвітилася… ні.

Ліфти в готелі були помпезно-прозорі, і крізь скляні стінки шахти було добре видно, що людський акваріум заповнено вщерть по всій довжині: позачасся чесно відображало кабінку в кожен момент її безперервного руху вгору-вниз, і, боронь Боже, опинитися в тій колбі, звідки може й не бути виходу. Та й варто було б, згадаймо обертові двері (як би це, до речі, їх обійти?..) ретельно оминати речі, що постійно рухаються.

Розвернувся і рушив до сходів; так першопрохідці входять у холодну каламутну воду річки з мулистим дном, рішучо і суворо, тримаючи над головою рюкзак і намет зі спальником, — якщо дуже потрібно на протилежний берег.

…Зійшов.

Шукаючи інший вихід із вестибуля — здається, був такий збоку, зі звичайними дверима я вже якось упораюся, мусить бути простіше, — Андрій трохи потинявся периметром, намагаючись бути якнайближче до м’яких пуфиків при стіні, крізь які проступали руїни, вищі за людський зріст; цікаво, на місці чого