Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Людська мозаїка перетікала навколо, немов у калейдоскопі, нашаровувалися відбитки часів, хистко мерехтіли умовно-вічні декорації, і збагнути бодай щось було категорично неможливо. Кут зору, точка опертя і відліку — все це зникало разом із часом. Андрій немов опинився у безповітряному просторі, у невагомості, безпорадно рухаючи руками й ногами та безцільно роззираючись. Тотальна невизначеність, густа і плинна, мов колоїдна суспензія, тиснула на мозок, і глухо заболіла потилиця, і весь час доводилося кліпати, наводячи різкість. У тупому болісному тумані розчинялися цікавість і новизна; сталася помилка, щось украй важливе не було враховане, і слід було б обережніше формулювати бажання з їхньою тенденцією збуватися буквально. У позачассі — то й що?..

Щоб щось осягати, спокійно й безсторонньо спостерігаючи, все-таки необхідна якась залученість, зчеплення, спільна система координат — позачасся скасувало її, вимкнуло, так знеструмлюють на підстанції весь житловий масив, не переймаючись тим, що якась конкретна людина в квартирі на шістнадцятому поверсі опиниться в темряві, не дописавши фрази. Хто любив помудрувати про позачасову сутність справжньої літератури? — от і дивися, що воно насправді таке. Дивися, тому що більше ти, письменник, не здатен (випускаємо неправильне слово «зараз») ні на що.

Виявляється, він покинув у номері робочий нетбук — підзаряджатися, чого загалом волів не робити: Андрій звик скрізь мати змогу попрацювати, якщо раптом випаде нагода, інакше в нього виникав легкий, але неприємний дискомфорт. Повернутися по нетбук, мабуть, можна: готель стояв на тому ж місці, будівлі та предмети залишилися строго матеріальними, й електроніка, в принципі, має діяти… от тільки для підзарядки потрібен, як ми пам’ятаємо, час. Ясності бракувало, гарантій не було, та принаймні спробувати він міг. Заковика полягала в іншому, незрівнянно вагомішому.

Література неможлива без часу. Проти цього повстає її головний інструмент — мова, міцно зав’язана на дієсловах та їхніх часових формах. Дієслово — це рух, без часу руху не існує, отже, немає власне і літератури. Я сам себе загнав у пастку, в якій втрачаю свою головну зброю, саму свою суть, опорну вісь. Що я можу? І далі роззиратися навсібіч, фіксувати статичні картинки, попервах цікаві своєю нереальною химерністю, множити нескінченні нашарування описів — навіщо?

Минуле — мертва категорія, і якщо я бачу ці вивіски і цих людей, то лише тому, що ззовні, збоку видно взагалі все. Але це вже не має жодного сенсу.

Андрій ішов далі, навмання, без напрямку і мети, шкутильгаючи на кожному кроці і не помічаючи своєї кульгавості.

Простував, вицокуючи піратським костуром, уже практично непотрібним, але з певною сигнальною функцією, принаймні так хотілося і здавалося — насправді ж усе-таки доводилося проходити крізь людей. Їм було байдуже, вони, ясна річ, його не помічали, існуючи кожен у своєму часі, проте абстрагуватись і йти правцем все одно не вдавалося: суб’єктивна інформація, передавана нервовим імпульсом від очей до мозку, перевершувала об’єктивне знання. Надто коли попід ногами опинився труп, чоловік у закривавленій шинелі, з кричущим задертим обличчям. Покійників тут теж було багацько, і здавалося, що вони матеріальніші за живих людей — намертво, мов древні комахи в бурштині, закарбовані в моменті, коли урвався їхній час.

Рух став самоцінним, перетворився на кристалізований виклик, непокору, спробу втечі. Я мушу якось вирватися звідси, знову неточне і неправильне слово, непростиме для письменника, до чого тут місце?.. але у безчассі наша мова не утворює прислівників. Знайти свій час, повернути, вжитися знову.

На перехресті мерехтіла і трансформувалася на постаменті якась статуя, пам’ятник стояв на цьому місці споконвіку — змінюючись за кожної панівної ідеології та влади. Фірманка, дрожки і кілька автомобілів складали одного тріпотливого монстра з безліччю коліс і кінських ніг. Усі вони нікуди не рухалися і не заважали одне одному. У вітрині вічної крамниці на розі, нашаровуючись одна на одну, танцювали різдвяні ляльки, громадилися бутафорські ковбаси і зяяла вибита шибка.

Прекрасна жінка в чорному оксамиті круг вузького вигину спини, з тонким хлистом у білих пальцях і важкими клубами страусового пір’я на невидимому капелюшку безгучно сміялася, закидаючи голову, і тріпотіла блакитна нитка на шиї, і яскраво зблискували вишневі очі, і все це було мертве вже пребагато років, мертве безповоротно, адже час не змінює напрямку, не має зворотного ходу. Але ж я живий!.. і я, звісно, повернуся.

Більше мені, хоч як це парадоксально, нічого не треба.

І щойно це усвідомиш, одразу з’являється сенс, істинний сенс у його літературному розумінні. З двох споконвічних і головних епічних тем — війна і повернення додому — я ніколи не обирав війни.

Найперше спробувати навести фокус. Зосередитися і виокремити сучасне. Тут, в історичному центрі міста, це було нереально, проте Андрій знав місцину, де завдання набагато спрощувалося. До того ж йому справді потрібно було туди — забрати нетбук.

Він прикинув напрямок; орієнтуватись Андрій міг і в геть незнайомому місті, навіть якщо воно було лабіринтом з незбагненною логікою іншого часу. Простір залишався незмінний — і він рушив до готелю, поступово звикаючи — та все одно щоразу мимоволі напружуючись і ледь сахаючись, мов перед тераріумом зі змією, яка нападає з-за товстого скла, — проходити крізь людей, цілком матеріальних і на позір живих.

Вийшов на ту ж вулицю, що нею вчора (?!) вони прогулювалися вдвох з Полтороцьким, шукаючи кав’ярню. З цієї точки вже, здавалось би, можна розгледіти готель: в іншому місті таку свічку було б видно звідкіля завгодно, але тут через вузькі вулички і високі стіни побачити щось неможливо. Бруківка була волога й ковзка, та навіть зашпортавшись і мало не втративши рівновагу, Андрій нічого не відчув у травмованій нозі. У позачассі біль втрачає точку опертя, дякувати й за це.

Готель він ледь не проґавив. Усе-таки погляд людини в