Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Маленький інфохоронець, зіщулившись, простягає стосик аркушів, теплих після принтера. Мовчить.

Запитую я:

— Чи знаєте ви, хто цей віп?

— Ні, — відповідає він. Швидше, ніж встиг би обміркувати запитання.

Я всміхаюся. Шкірюся на весь рот, дівки мені казали, що маю красиву усмішку. Притягальну. Осміх простакуватого телепня:

— Не заперечуєте, якщо я тут почитаю? А ви мені поясните, коли щось не зрозумію.

— На жаль, — голос у нього ледве чутний, але непохитний. — Це інфосхрон. Вам не можна тут перебувати після таймера. Перевірте, скільки вам лишилося.

Перевіряю. Дві хвилини.

Ще дві інфосхронних хвилини — і я знову почну прискорюватися, розганятися до спецохоронного режиму! Передчуття накриває з головою, змиваючи під три чорти всі розклади і стратегічні плани. Хробака-інфохоронця в його чистих черевиках з чистими шнурівками я аж розцілувати ладен, замість доколупуватись до нього.

— Прочитайте уважно, — додає він сам; і пояснює без моїх марудних розпитувань: — Цей гість украй важливий для Світу-комуни. На ньому багато в чому зав’язана вся система екводотацій… вам не конче це розуміти, але поставтеся з усією відповідальністю. Він мусить залишитися.

— Він залишиться, — обіцяю я.

— Будь ласка, покиньте будівлю інфохорони.

Та залюбки, за милу душу!

Врубається внутрішній таймер, починається прискорення, і мені реально рве дах. Цілуватися до інфохоронця я, звісно ж, не лізу — але по-товариському плескаю його по плечу. Встигаю помітити, як чоловічок валиться в крісло; спершу начебто падає, та за півметра до сидіння підвисає і починає пливти донизу дедалі повільніше, вихляючи сухим задом, так опускається, кружляючи, на землю сухий листок чи пір’їна.

Мене вже нема. Я лечу!!!

Лечу інфосхронними коридорами, заносячись на поворотах, і двері розчиняються переді мною, немов увесь світ, мій прекрасний Світ-комуна, кращого за який немає і не може бути. Лунає прикінцевий таймер: хронострибок завершено, стабілізовано режим спецохоронного часу. Ейфорія прискорення спадає, мозок стає на місце, я зібраний і тверезий, але все одно щасливий. Ще й ерекція чомусь тримається довше, ніж зазвичай, от пореготав би хтось зустрічний — перестрінутий у моєму часі, але це навряд чи.

А попереду в коридорі маячіє дівка. Вся в червоному, з вузькою спиною і несподівано шикарною дупою; вона похитується і віддаляється, віддаляється попри те, що я прискорений до краю, швидший за спецохоронця лише час… правильно, у шпитальних дівок.

Не набагато швидший.

Між нами два скляних отвори; роблю ривок, і ось уже залишився один; навряд чи в дім-шпиталях тренують на швидкість, це ж дівки, їм вистачає для роботи чималої фори шпитального часу. Вона не квапиться, і я майже наздоганяю її, аж ось вона виходить із інфосхрону, і за червоною дупою затраскуються непрозорі стулки — а мене починають марудити на виході, вмикається сигналка на невідповідність розрізнювальних знаків і хронорежиму, довбні, куди ви дивилися, де була ваша бісова сигналка, коли я заходив?! Інфохронні молюски, що сповзлися на алярм, намагаються щось втовкмачити своїми скреготливими на низькій частоті голосами-бляшанками; врешті-решт, щоб розібратися зі мною, викликають спецохоронця. Цей теж зизом дивиться на мою ліквідаторську форму, але не приндиться, нормальний хлоп.

Не хочу видатись ідіотом, але останньої миті вирішую: начхати. Запитую, хто вона така. Дядько не регоче, а просто називає за реєстром її ім’я. І навіть дім-шпиталь, місце її праці.

Запам’ятовую, хоча, звісно ж, не збираюся туди йти. Я ненавиджу дім-шпиталі, ви пам’ятаєте.

І в мене завдання.

Зараз я мушу прочитати його досьє. Тривале, марудне заняття; добре, що я в спецохоронному часі. Стовбичити надворі тупо, заходжу до найближчого дому-стола, хоча їсти поки що не хочеться. У дім-садку нам розповідали, начебто існують дім-читальні; не знаю, ніколи не бачив. Садківську тітку, яка показувала нам літери, ми ненавиділи дужче за ту шпитальну дівку, яка приходила до нас, щоб робити заштрики в сраку і в руку, — бо миттєвих, та-та-та-та, уколів неможливо було уникнути, а з літерами вдавалось якось боротися: перевертати роздруківки догори дриґом, або водити пальцем по рядках, не дивлячись, або малювати на них прутні з крильцями, або робити літачки. Ні, я вмію читати. Просто змалечку ненавиджу.

Дім-стіл переповнений комуналами, нема де примоститися, вони жеруть цілодобово, що їм ще робити, коли вони не дрихнуть, як не трахатися чи жерти? Розчищаю місце і відразу розумію, що таки саме час пожерти. Відсовую роздруківки вбік, половина зслизає зі столу і опадає широким віялом, я насилу встигаю зібрати їх усі на льоту. Обов’язково нароблю з них потім літачків, із цих дурнуватих папірців. Зо п’ять чи шість, а рештою підітрусь.

Запихаю до рота кусень батона з хімічним паштетом. Смачно.

Аж раптом дзвонить мобільний.

— Блискавка, — тиснучи на кнопку відповіді, встигаю все пережувати і проковтнути. — Слухаю.

— Ви ознайомилися з досьє?

Я в спецохоронному часі, я встигну.

— Так.

— Гостя ведуть. Вам повідомлять, коли він перетне Кружину.

— Я готовий.

Зв’язок закінчено, а я дивлюся очманіло на рясні зграї літер — і не можу нічого второпати, навіть пробуючи водити пальцем по рядках, як у дім-садку. Вже ведуть. Але ведуть у