Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

У номері все було як колись; а він уже приготувався зустріти тут усіх — за всю нетривалу, та все-таки історію готелю — колишніх і, можливо, майбутніх його пожильців, не кажучи вже про їхні численні речі й валізи. Ні, звичайний номер, прибраний зранку, із вправно застеленим ліжком, моїм рюкзаком на підлозі, моєю чашкою на тумбочці та моїм нетбуком, що стоїть поруч на підзарядці.

Дивно; хоча, здається, я зрозумів.

Тут — мій, нехай швидкоплинний (утім, це втратило релевантність), але все-таки особистий простір, він зберіг відбиток мого часу, окреслив своїми стінами межі мого хроноса. Позачасся не дісталося сюди, не подолало перепон із крапчастих шпалер і важких портьєр з китицями, що символізують розкіш поза рамками будь-якого притомного стилю; так навіть на краще. Не дурно ж мені все життя подобалися готелі і я вмів обживатися в них за лічені хвилини, вже за годину почуваючись по-справжньому вдома. Так, тут мій особистий простір, мій хронос, мій час. Залишилося тільки закріпитися в ньому, вбудуватися, вжитися назад — і спокійно, без проблем вийти назовні, синхронно пересуваючись у часі та просторі, як усі нормальні люди.

Насамперед Андрій, звісно ж, відкрив нетбук.

Він не вимкнув його, ставлячи заряджатись, і тому побачив одразу в робочому стані, на відкритому файлі тієї-таки нової речі, що про неї знав тепер набагато більше, ніж будь-коли, це знання було захопливе і точне, і закололо маленькими голочками пучки пальців: працювати, працювати!.. та годі, не так уже й складно, щоб це невластиве для людини бажання промайнуло, проскочило повз. Нині потрібніше і важливіше інше.

Нетерпляче, з азартом і навіть певною засторогою, Андрій увійшов в інтернет.

У моєму вигаданому — точніше, вигадуваному, створюваному в процесі, світі саме мережа є певною територією, однією на всіх, вона стабілізує його, не дає розпастися, зводить до спільного знаменника. В мережі можна синхронізуватися, ввійти в комунікацію, домовитися, там відбувається практично вся взаємодія, необхідна людині, яка має свій час. Уздовж і впоперек пронизана таймерами і обтикана цифровими циферблатами, мережа в нашій реальності підпорядковує час собі — наскільки це взагалі можливо. Мережа має стати моїм спільником, витягти мене звідси… чорт, замість неточного «звідси» слід вигадати якесь нове слово…

За стартову сторінку в нього вже багато років була пошта, осереддя практично всього ділового та особистого життя, Андрій вічно забував її запаролити і щоразу тішився незатьмареним самопочуттям людини, якій нема чого приховувати — ні від дружини, ні від друзів чи ворогів, ні від партнерів. Ага, зранку лише чотири нових листи, зовнішній світ, як і раніше, живе ледь повільніше за мене-колишнього, того, що не випав у безчасся. Два ділових, видавничих, один — відвертий спам (а провайдер присягався, що поставив хорошу і розумну спаморізку) і останній з дому, від Інни.

Відкрив.

«Чоловіче, привіт, як ти там?»

Інна писала, як завжди, спокійно і скупо, якихось три-чотири рядочки з ритуальним запитанням на початку і так само ритуальним, майже магічним словом укінці: «повертайся». Андрій усміхнувся: якщо й це замовляння не здатне витягнути мене з безчасся, то я вже не знаю. У маленькій, як її долоні, жменьці не таких уже й суттєвих фактів — опунція зацвіла, Надійка знайшла великого жука, Марія хоче підстригтися, Філові задали прочитати хорошу англійську казку, яку порадиш? — шелестіло і пересипалося все його домашнє життя, все те, до чого він не міг не повернутися. У тому житті майже не було знаків часу, придатних зачіпок, хіба що непрямі (якого дня у Філа найближча англійська? — була в п’ятницю, саме коли я вилетів, а наступна у вівторок, до вівторка щось придумаємо), і Андрій поглянув у шапку листа, на мережеву позначку, чіткий і однозначний часовий якір: надіслано в суботу, 08.59, правильно, тоді я вже хвилин двадцять як, поснідавши, вийшов із готелю.

А зараз відповім, і мій лист теж здобуде свою позначку: надіслано тоді-то, з точністю до хвилини, і час, що був вислизнув, остаточно знову стане моїм.

«Привіт, дружино».

…Він поставив крапку, досі всміхаючись від швидкоплинного, але живого і справжнього відчуття зустрічі, дотику, розмови; щоразу, відписуючи додому хоч і кілька рядків, я відчуваю це тепло, і воно мене, без жартів, і гріє, і береже, — і натиснув клавішу «send». Віконце з листом зникло — пішло! — закружляло мерехтливе коліщатко…

Андрій дивився, нетерпляче ждучи цифру.

Воно крутилося, і крутилося, і крутилося. Довго, безнадійно, безкінечно.

Він перепробував усе.

Намагався відповідати на інші листи, навіть відправив мейл самому собі — задля тих-таки циферок у шапці; листи не надсилалися, підвисали в нескінченності безчасся. Вийшов у фейсбук: свого часу, коли ця штукенція була на піку, Андрій завів собі акаунт і розважав публіку світлинами з численних географічних точок, де опинявся під час літературних мандрівок; а потім набридло. Фейсбук ворушився ще й досі, але вже не так завзято — притискали конкуренти, в мережі щороку з’являється щось нове, до чого захоплено лине публіка з єдиним прагненням: залишатись у тренді, нікому не поступитися в новизні. Статуси, лайки, з коментарями було сутужно, але Андрія цікавило інше — позначки-гачки часу під кожним записом: доба тому, дві години тому, хвилина тому… Найсвіжіші, як і годиться, періодично змінювали значення: дві хвилини тому… три хвилини… У мережі був свій час, чіткий, що структурував усе і всіх, диктував свої правила. Та коли Андрій спробував був написати контрольний статус, прокоментувати когось, просто поставити черговий лайк — йому це не вдалося.

Він ходив по найрізноманітніших сайтах — новинних, рекламних, фанатських, порнушних, намагався десь реєструватися, бодай якось вбудуватись у віртуальний світ, що, на відміну від реального, видавався таким тривким, звичним, колишнім. Але мережа не приймала, відторгала, наче