Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— Сходи, — каже Іґар. — Під ноги дивися.

Я дивлюся під ноги. Бачу напівстертий візерунок килимового покриття, поворот, голий поріг. Лише туди, вниз, бо якщо звести очі — нахромишся, мов на безліч загострених голок чи лазерних променів, на чужі погляди. Їх багато, вони всюди, я відчуваю їх болісно, немов сколеною шкірою, і це мій останній кволий захист: не дивитися.

— Усіх вітаю, — каже Іґар, і голос у нього тремтить, незграбно маскуючись під дзвінкий виклик.

Йому не відповідають, і це лякає ще дужче.

— А де у вас тут можна?..

Не треба. В туалет я вже не хочу. Я хочу лише бігти звідси, але Іґар тримає міцно, його пальці впиваються в зап’ясток дедалі дужче, до болю, до заніміння; він сам не відчуває відчайдушної сили свого стискання, але боїться, боїться ще дужче за мене.

— Сідай, — кидає чийсь байдужий голос. — І ти, дочко, сідай.

Іґар не рушає з місця. Рештки своєї відваги, її запас на сьогодні, він змарнував на те, щоб затягнути мене по сходинках у дім, долаючи хоч і пасивний, та все ж спротив, щоб силою впоратися з моїм страхом, тимчасово втративши контроль над власним. Розраховувати на Іґара, як я робила, сама цього не усвідомлюючи, досі — досі! — вже не можна.

Я піднімаю голову і дивлюсь.

Вони сидять за овальною обідньою платою, гротесково здоровезною, закиданою абияк чимось неохайним, із різким запахом, їстівним. Я голодна, Боже мій, як же я хочу їсти; раптовим спазмом зводить живіт, я блокую біль, притиснувши його долонею, висмикнутою з Іґарової руки. Всі ці люди — скільки їх: десяток, півтора, два?!.. не знаю, вони сидять упритул, дотикаються, зливаючись в одне, безособистісне, безлике — черпають, відкушують, жують, запивають, отак просто, на очах одне в одного!..

Їдження — найінтимніший фізіологічний процес людини. В любощах беруть участь двоє, але ж їжу ти поглинаєш сам, і робити це привселюдно — однаково що… Все-таки дуже хочу в туалет.

— Я зараз, — шепочу Іґару.

І тікаю до бічних дверей раніше, ніж він встигає щось відповісти.

Потрібний мені вузол я надибую за першим же поворотом, інтуїтивно, відразу; туалети тут — нормальні, на одну людину, і замикаються зсередини, і це допомагає мені подолати паніку. Виходжу. На стіні навпроти — велике дзеркало, я в ньому перелякана і дуже красива, аж смішно. На пластиковому прямокутнику біля пояса, як вони його назвали?.. бейджик? — написано: Ірма Онтарі. Ірма Онтарі — це я. А тут всього-на-всього Загальний простір, не більше, не страшніше. Треба уявити, що на мені й далі хронос, непроникний, невидимий, цілком прозорий. Підбиваю зсередини волосся, вільне, пухнасте. Я вже майже не боюся, Іґаре, а ти?..

Повертаюся перед дзеркалом, намагаючись роздивитися свою вузьку спину, потім прикушую губу — і повертаюся.

Не бачу Іґара — і знову ледь не провалююсь у паніку; але встигаю помітити. Він сидить серед них, за спільною платою-переростком, в кільці людей та їжі. Всміхається і закликає мене, ніби підгрібає рукою. У нього кам’яний усміх на обличчі.

Я всміхаюся теж. Підходжу ближче. Іґар сидить по той бік плати, недосяжний, наче сусідні світи у Загальному просторі. Його затиснуто з обох боків так щільно, що, здається, він не лише повсякчас дотикається до сусідів руками, а й вростає в них усім тілом по лініях стегон і плечей.

— Сідай до столу, сестричко, — мовить хтось. Не Іґар.

Іґар жує. Потім запиває з довгого, високого кухля. Насправді це не так огидно, як мало би бути.

А люди за столом (запам’ятовую слово), виявляється, сидять нерівномірно, десь густіше, а де-не-де трохи вільніше, я помічаю зліва ділянку, де порожні три місця поспіль і, наважившись, рушаю туди. Сідаю на те, що посередині, і, задоволена вдалим маневром, роззираюся.

Так дивно. Ці люди, які здалися мені однорідною масою, насправді всі різні, до того ж різні демонстративно, кричущо. Навпроти мене сидить хлопець, величезний на зріст, кошлатий і рудий — значно рудіший за мене! — з яскравими зеленими очима, дебелою шиєю, широчезними плечима і химерними малюнками на руках, до самісіньких кінчиків пальців. Поруч із ним — юнак, удвічі тонший, але не хирлявий, а вишукано-гнучкий, наче хатня квітка, у нього тонкі вуса над губою і довгі срібні вії. Між ним та Іґарем — дівчина з фіалковим волоссям, що спадає на плечі, пухкими вустами й геть оголеними грудьми. Мені не подобається, що вона біля Іґара; відвертаюся, прикусивши губу.

По цей бік столу, ліворуч від мене через порожнє місце, сидить, не збагну, чоловік чи жінка: чіткий профіль, дуже коротко обстрижене волосся і маленьке вухо, блискуче від безліку прикрас, що обцяцьковують його майже всуціль. А праворуч — старий з білою-білісінькою, що сягає грудей, бородою, в якій заплуталася синя квітка…

Він обертається на мій погляд:

— Ірмо, їж.

Звідкись він знає моє ім’я. А, ну так.

Перепитую:

— Можна?

Старий безмежно здивовано всміхається, звівши білі брови і мружачи волошкові очі. Відкушує від скибки, намащеної чимось жовтим, на бороді залишаються крихти. Чомусь я спроможна на це дивитися.

Переводжу погляд на те, що лежить на столі. Виявляється, я помилилась і в цьому: харчі не розкидані абияк, їх розподілено по столу рівномірно, навіть красиво, просто я не звикла бачити стільки їжі нараз. Бачу знайомі упаковки сандвічів і печива — цілими купами на тарелях, гори нарізаного хліба, безліч відкритих банок з дешевими паштетами та плавленими сирами, а посеред усього