Господиня - Стефані Маєр

Позаду мене, наче з кубла розлючених змій, почулося несамовите сичання, підсилене луною великої печери. Я здригнулася — скоріше б Джеб провів мене крізь цей лабіринт!

Джеб тихенько гигикнув. Що довше я з ним була, то дивнішим він мені здавався. Його почуття гумору спантеличувало не менше, ніж мотиви його поведінки.

— Інколи гості починають діяти на нерви, — пробурмотав він чи то до мене, чи то до самого себе; з Джебом це важко визначити. — Можливо, коли їм набридне шкіритися до мене, вони оцінять ті умови, що я їм тут створюю.

Наша дорога крізь темряву петляла як серпантин. Вона здалася мені зовсім не знайомою. Вочевидь, аби заплутати, Джеб повів мене іншим маршрутом. У мене склалося враження, що цього разу ми йшли довше, ніж перед тим, але зрештою за наступним рогом я угледіла синювате світло тьмяного ліхтаря.

Я напружила м’язи, приготувавшись до зустрічі з Джаредом. Якщо він там, то напевно злий. Йому, без сумніву, не сподобається, що Джеб вивів мене на прогулянку. Хай якою гострою була потреба…

Щойно ми завернули за ріг, я справді побачила постать, що прихилилася до стіни біля ліхтаря. Від неї падала довга тінь, але то явно був не Джаред. З переляку моя рука машинально вчепилася за Джеба.

Та нарешті я роздивилася того, хто там чекав. Він був нижчий за мене — саме так я визначила, що то не Джаред, — і худенький. Невисокий, але гінкий і жилавий. І навіть у слабкому світлі ліхтаря я розрізнила, що шкіра його визолочена сонцем до бронзового кольору, а нечесане чорне шовковисте волосся спадало до підборіддя.

Мої коліна підкосилися.

Я панічно вхопилася за Джеба, шукаючи підтримки.

— А хай йому грець! — вилаявся Джеб, несподівано роздратувавшись. — Невже тут ніхто не може тримати язик за зубами бодай двадцять чотири години? A-а, чорт вас забирай! Зграя пліткарюг… — бурчав і бурчав він.

Я навіть не намагалася втямити, що каже Джеб; у моєму нутрі вирувала найзапекліша битва мого життя — усіх життів, мною прожитих.

У кожній клітині свого тіла я відчувала Мелані. Усі нервові закінчення защеміли, упізнавши її знайому присутність. М’язи тремтіли в очікуванні її команди. Губи посіпувалися у спробі розтулитися. Я потяглася до хлопчика. Точніше, моє тіло потяглося, бо руки були не в змозі поворухнутися.

Мелані багато чого навчилася за ті декілька разів, коли я поступалася чи втрачала над нею контроль, і зараз я змушена була дати їй справжній бій — такий запеклий, що на чолі моєму виступили краплини поту. Але зараз я не помираю в пустелі. І не заскочена зненацька нападом слабкості й запаморочення від появи того, кого давно не сподівалася побачити. Я знала, що цей момент рано чи пізно наступить. Тіло було повне життя і швидко одужувало — воно знову сильне. Міць тіла додавала мені здатності до самоконтролю, додавала твердості.

Я висмикнула Мелані зі свого тіла, вигнала звідусіль і, відтіснивши у найдальший куток свідомості, замкнула її там.

Її капітуляція була блискавичною і беззаперечною.

«А-а-а», — застогнала вона, і це було схоже на агонію.

Але в мить своєї перемоги я відчула дивну провину.

Я вже знала, що для мене Мелані — більш ніж непокірлива носителька, яка ускладнює мені життя. За останні тижні, відколи шукачка об’єднала нас проти спільного ворога, ми стали напарницями, навіть товаришками. У пустелі, коли Кайл приставив мені до горла ножа, я була рада, що як мені вже судилося померти, Мелані загине не від моєї руки. Навіть тоді для мене вона була більш ніж просто тілом. А зараз я відчувала щось іще. Я жалкувала, що завдала їй болю.

Проте це було необхідно, а вона, здавалося, того не розуміла. Одне хибне слово, одна необдумана дія — і на нас чекає швидка розправа. Реакції Мелані надто емоційні й необдумані. Ще заведуть нас у халепу…

«Довірся мені,— сказала я їй. — Я просто намагаюся зберегти нам життя. Знаю, ти не хочеш вірити, що твої люди здатні нам щось заподіяти…»

«Але це Джеймі!» — прошепотіла вона і з такою силою потягнулася до хлопчика, що мої коліна знову підкосилися.

Я спробувала поглянути на нього безпристрасно — на цього підлітка із суворим обличчям, який прихилився до стіни тунелю, схрестивши руки на грудях. Намагалася дивитися на нього як на незнайомця і відповідно до цього обміркувати свою відповідь — або мовчання. Намагалась — але марно. То був Джеймі, і він був такий прекрасний, що мої руки, мої — не Мелані, потягнулися до нього. Сльози наповнили очі й покотилися по щоках. Я лише сподівалася, що у сутінках штучного світла їх не буде видно.

— Дядьку Джебе, — буркнув Джеймі, сердито привітавшись. Він швидко пробігся по мені очима і відвів погляд убік.

Який у нього глибокий голос! Невже він так подорослішав? Мене кольнула провина: я проґавила його чотирнадцятий день народження. Мелані показала мені дату, і в тому спогаді я впізнала її перший сон про Джеймі. Того ранку вона так відчайдушно силкувалася притамувати біль, затуманити спогади, аби захистити хлопчика, аж він прийшов до неї уві сні. І я електронною поштою написала про це шукачці.

Мені стало моторошно на саму думку про те, що колись я була такою бездушною.

— Що ти тут робиш, малий? — із притиском запитав Джеб.

— Чому ви мені не сказали? —