Леобург - Ірина Грабовська
Розмова вийшла несподівано доброзичливою. Маріанна Олександрівна розсипалася в щедрих побажаннях здоров’я для всієї його родини й була дещо здивована рішенням продати будинок. Вона також вибачилася за те, що несподівано припинила їздити в Романівку, й попросила Данила переслати необхідні для завершення співпраці документи. Потім переказала вітання Джекі й Федору і тепло розпрощалася.
— Ну, хоча б і так,— Федя шморгнув носом.— Однаково я їй не довіряю. Але, сподіваюся, вона бодай трохи притримає своїх сільських гавкунів.
— А може, ти все-таки залишишся? — тихо запитала Джекі й скрутилася в клубочок, обійнявши коліна.— Ну справді — там же є поліція. Нехай вони й шукають убивцю...
— Поліція вже знайшла,— твердо вимовив Данило й почав збирати документи в скриню.— Їм більше нічого й не треба. Я сподіваюся скоро повернутися.
Дівчина хотіла сказати ще щось, але тільки похилила голову. Вона не підводила погляду, але й так було видно, наскільки їй лячно. Данило важко зітхнув. Якщо Федя поїде додому (а в тому, що він так зробить, можна було не сумніватися), жити у величезному маєтку, де за парканом сновигають підозрілі типи, і справді невесело...
— Друзі, все буде добре,— з награною бадьорістю сказав Данило.— Маріанна Олександрівна тепер вважає, що я не збираюся боротися за цю купу цегли і вона отримає її рано чи пізно. Місцеві мають заспокоїтися.
Вони провели його до кімнати Івана Дмитровича. Повагавшись кілька секунд, Федя все-таки обійняв друга й поплескав по спині, Джекі стала навшпиньки й поцілувала в щоку, намагаючись не дивитися в очі — схоже, вона теж засмутилася. Вони потопталися біля входу в кімнату, але не зайшли. Двері повільно зачинилися, відгородивши від нього друзів з рідного світу. Пляма тремтіла й обвіювала приємною прохолодою, Данило забрав зі столу щоденник дядька, підняв скриню з архівом, заплющив очі та зробив крок уперед.
Леобург знову з апетитом глитнув його.
Розділ 9
Архівні справи
Вітер осатаніло кидався на кам’яні стіни, крізь ґрати вузького вікна до камери потрапляли колючі бризки дощу. Задушлива спека знову змінилася вогким, бридким холодом: здавалося, природа збожеволіла й цієї ночі переживала черговий напад шаленства. Від вологого каміння з грубими, необтесаними краями тхнуло цвіллю. Агнеса щільніше загорнулася в стару брудну ковдру, проте тепліше не ставало. Цю в’язницю побудували ще до того, як був заснований Леобург, і вона завжди здавалася дівчині плямою на світлому чолі міста. В такому місці, як її «Остання обитель бунтарства», не повинно бути в’язниць, бідності, злочинів. Тут не має бути несправедливих звинувачень. Не повинно бути горя й холоду. Адже вона пам’ятала такі часи, хоч і була зовсім маленькою. Що трапилося? Чому вона тут? Агнеса заплющила очі, щоб придушити гостре, пекуче бажання розплакатися.
Сьогодні зранку її водили на попереднє судове слухання. Як же швидко! Вона уявляла довгу судову тяганину, опитування свідків, натовп обурених леобуржців під вікнами суду й у залі, газетярів, магнієві спалахи, але все відбувалося геть інакше: засідання минуло надзвичайно швидко й за зачиненими дверима. В певний момент навіть здалося, що про суд узагалі ніхто не знав. Агнеса почувалася, як уві сні, коли ніяк не можеш прокинутися. На засіданні з’являлися люди, яких вона ніколи не бачила. Дуже багато говорили про загрозу місту й законній владі, про те, що зволікати з рішенням не можна. Тоді ж Агнеса вперше почула словосполучення «блискавичне правосуддя», яке, на думку прокурора, мало сприяти якнайшвидшому встановленню спокою в Леобурзі. Найбільше Агнесу вразило те, що їй не дозволили зв’язатися з Іжачеком, і на місці її адвоката тепер сидів незнайомий сивий дід з пишними бакенбардами й похмурим витягнутим обличчям. Протягом засідання він поставив лише декілька питань Бридж-Паркеру й жодного разу не виступив з протестом. На цьому перше слухання завершилося, а її знову запроторили до камери.
З моменту арешту Агнеса спала не більше шістьох годин. Ось і зараз заснути вдалося всього на кілька хвилин, судячи з ударів годинника на Ратуші. Слідом заверещали мегафони, й у всьому місті, у всій в’язниці залунав голос диктора: «Високоповажні гості й підданці нашого міста!..» Промова долітала до Агнеси, немов крізь щільний туман, і тільки слова Оздеміра: «Щодня ми повинні доводити, що гідні жити в нашому великому місті!» — засіли у неї в голові, мов гірське відлуння. Доводити, що гідні. Доводити, що гідні.
О шостій вечора спрацював годинниковий механізм. Брязнула залізна завіса, за стіною заскреготав конвеєр подачі їжі, й у камеру просунулася миска. Агнеса сіла на жорсткому солом’яному матраці, взяла миску. Господи, як це можна їсти? Зелена юшка своїм запахом віддалено нагадувала горохвяний суп, проте дівчина так і не наважилася спробувати її на смак, тільки погризла черству скоринку хліба. Дивно. Колись Тео розповідав, що в деяких в’язницях на Сході так погано годують тільки засуджених до смертної кари, щоб єдиним їхнім бажанням було якнайскоріше припинити ці тортури. Неймовірний, дикунський звичай. Не могли ж його ввести в Леобурзі? Чи могли?
Знову заскреготали важкі зубчасті колеса, тюремні ворота, видавши тяжке зітхання, пропустили поліційну карету з арештантами. Цікаво, куди їх розміщують? Тут було так порожньо й самотньо, що Агнеса була рада навіть товариству місцевої мишви. От чого-чого, а мишви в камері для вбивць було вдосталь, і якби тут була Беата, то просто збожеволіла б! Агнеса зітхнула. Зараз би вона зраділа й сестрі. Що вони роблять після її арешту? Мати, Альберт, Тео? Дивуються? Чи радіють? А Едвард...
Спогади про кузена змусили її здригнутися. Нащо, нащо вона передала йому записку?! Адже від неї однаково жодної користі, хіба що він зрозуміє, чому Агнеса так уперто мовчала. А якщо йому заманеться з’ясувати, до кого вона ходила, і він через необережність наразить на небезпеку всю родину?!
Вона віддала йому записку, бо повірила.
Того дня вона вірила тільки Едварду Яблонському, єдиній людині з усієї родини.
Чи не з’їхала вона з глузду?
Агнеса похитала головою. Неймовірно. Але як було не повірити? Те, як він стиснув її руку, як дивився, як відчайдушно намагався захистити... Перед внутрішнім зором спливло його бліде обличчя, спітніле чоло, а очі... Темно-сірі, перелякані, палкі. Вона ніколи не бачила такого вогню: це і лякало, і захоплювало водночас. Ці думки раптом збентежили Агнесу: вона сидить у найпохмурішій камері леобурзької в’язниці,
