Затьмарення - Філіп Кіндред Дік
Лакмен і Арктор засміялися, так само зареготав і Берріс; протягом останніх двох годин він повернувся і вже був з ними, працюючи над своєю старомодною люлькою, обмотуючи її білою ниткою.
Фред знову прокрутив плівку на цілу годину вперед.
— ...цей чувак,— казав Лакмен, із косметичною ретельністю запихаючи в коробочку траву, схилившись над нею у той час, як Арктор сидів навпроти й байдуже спостерігав,— з’явився на телебаченні і заявив, що він всесвітньо відомий шарлатан. Він розповів ведучому, що в різний час вдавав із себе знаменитого хірурга з медичного коледжу Джона Гопкінза, фізика-теоретика, який досліджував надшвидкісні субмолекулярні частинки в Гарварді, до того ж за рахунок федерального гранту, фінського романіста, лауреата Нобелівської премії з літератури, скинутого президента Аргентини, одруженого з...
— Із усього цього йому вдалося виплутатися? — поцікавився Арктор. — Його ніколи не піймали?
— Цей чувак ніколи не вдавав жодного з них. Він прикидався лише всесвітньо відомим шарлатаном. Потім про це написали в L.A. Times — вони все перевірили. Цей чувак працював прибиральником у Диснейленді, тобто доки не прочитав автобіографію цього всесвітньо відомого шарлатана,— а такий справді був,— і не сказав собі: «Чорт, я теж можу прикидатися всіма цими непересічними особистостями, як і він», — але потім вирішив: «Та на чорта воно мені здалося; краще прикинуся ще одним шарлатаном». І таким чином заробив багато капусти, як писали в Times. Майже стільки, як і справжній всесвітньо відомий шарлатан. І сказав, що йому це вдалося набагато легше.
— Час від часу ми можемо побачити шарлатанів, — намотуючи в кутку нитку, радше сам до себе мовив Берріс. — Ми зустрічаємо їх у нашому житті. Але вони прикидаються не фізиками субатомних частинок.
— Ти говориш про наркослідчих, — сказав Лакмен. — Ага, наркослідчі. Цікаво, зі скількома слідчими ми знайомі. Як виглядає агент?
— Це те саме, що запитати: «Як виглядає шарлатан?» — мовив Арктор.— Одного разу я спілкувався з великим гашишевим дилером, якого загребли за переховування десяти фунтів гашу. Я запитав його, як виглядав слідчий, який його упіймав. Знаєте, цей, — як вони їх називають? — контрольний покупець, що прийшов до нього, прикинувся другом його друга і змусив його продати йому трохи гашу.
— Він виглядав, — намотуючи нитку, проказав Берріс, — точнісінько так само, як і ми.
— Ба більше, — додав Арктор. — Цей дилер — йому вже винесли вирок, і він мав сісти наступного дня — сказав мені: «У них волосся навіть довше, ніж у нас». Тому мораль, на мою думку, така: «Тримайтеся подалі від тих, хто виглядає так само, як ви».
— Є й агенти-жінки, — сказав Берріс.
— Хотів би я зустріти наркослідчого, — мовив Арктор. — Я маю на увазі, знаючи, хто він. Де я був би в цьому переконаний.
— Що ж,— сказав Берріс,— переконаєшся, як настане той день, коли він одягне на тебе наручники.
— Я до того, — пояснив Арктор, — чи мають наркослідчі друзів? Яке в них соціальне життя? Чи знають про це їхні дружини?
— У наркослідчих немає дружин, — мовив Лакмен. — Вони живуть у печерах і визирають з-під припаркованих машин, коли ти проходиш повз. Як тролі.
— А що вони їдять? — запитав Арктор.
— Людей, — відказав Берріс.
— Як лише людина може таким займатися? — сказав Арктор. — Прикидатися наркослідчим?
— Що? — одночасно перепитали Берріс і Лакмен.
— Бляха, мене вставило, — усміхаючись, проказав Арктор. — «Прикидатися наркослідчим» — ого!
Скривившись, він похитав головою.
— ПРИКИДАТИСЯ НАРКОСЛІДЧИМ? ПРИКИДАТИСЯ НАРКОСЛІДЧИМ? — повторював, вилупившись у нього Лакмен.
— Щось я собі сьогодні нашифрував,— мовив Арктор. — Піду-но краще подрихну.
Сидячи перед голограмами, Фред зупинив плівку: усі куби завмерли, і затих звук.
— Перерва, Фреде? — поцікавився один із агентів у шифрувальних костюмах.
— Ага, — відказав Фред. — Втомився. Через деякий час це лайно допікає.
Він підвівся і дістав цигарки.
— Не розумію й половини з того, що вони несуть, так втомився. Втомився, — додав він, — їх слухати.
— Знаєш, коли ти там, серед них, — мовив агент у костюмі, — воно не так і погано. Припускаю, ти почувався краще, коли був там, у тій сцені, що на екрані, коли був під прикриттям. Хіба ні?
— Я ніколи б не тусувався з такими покидьками, — заперечив Фред. — Торочать одне й те саме знову й знову, мов старі ув’язнені. Чому вони роблять те, що роблять, сидять оце й розводяться про всілякі нісенітниці?
— А чому ми робимо те, що робимо? Збіса нудно стає, коли звикаєш.
— Але ж ми мусимо; це наша робота. У нас немає вибору.
— Як і в ув’язнених, — вказав на монітори агент у костюмі. — У нас немає вибору.
«Прикидатися наркослідчим,— подумав Фред.— Що б це означало? Хтозна...
Вдавати, — розмірковував він, — з себе шарлатана. Того, хто живе під припаркованими автомобілями й харчується багном. Не всесвітньо відомого хірурга, романіста чи політика: зовсім не того, на кого хтось зважав би або кого хотіли б побачити по телевізору. Не таке життя, яке б хтось, перебуваючи при здоровому глузді...
Я схожий на черв’яка, що повзає в пилюці,
Живе в пилюці, їсть пил,
Допоки не розчавить його нога перехожого.
Так, ці слова це передають, — подумав він. — Ця поезія. Певно, мені читав її Лакмен або я читав це ще в школі. Смішно, що може виринути в голові. Що ми можемо раптом згадати».
Дивакуваті слова Арктора міцно застрягли у Фреда в голові, хоч він вже й вимкнув плівку. «Якби ж лише я міг їх забути, — подумав він. — Як би я хотів на деякий час забути про нього».
— У мене таке відчуття, — мовив Фред, — ніби іноді я знаю, що вони збираються сказати ще до того, як
