Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Ні. Річ не в швидкості. Річ у тім, що цю мережу — авжеж, загалом непогану, функціональну, як я вже встиг визнати, мережу все-таки майстрували ззовні, байдужі люди, які небагато тямили в тому, що коїться. Їй просто бракує інструментарію, аби вловити сенс, проте її достатньо, щоб оцінити красу. Та хай там як, я не просунуся далі. Це наче слухати вірші чужою мовою.

Входжу в комунікацію. Особистий код Аластера Морлі я так і не знаю, але його остання хвиля досі висить на панелі, і нескладно продовжити ланцюжок, відповісти:

«Морлі, маю до вас зустрічну пропозицію. Від цього залежить успіх нашої подальшої співпраці».

Відповідає миттю, навіть трохи раніше, ніж я ставлю останню крапку, і це свідчить, що він устиг прискоритися після нашої останньої розмови — і з гарячкової радості забув синхронізуватися знову:

«Я слухаю, пане Сун».

«Я маю потрапити туди. Фізично. У плебс-квартал».

— Андрія я знав зовсім молодим, коли його ніхто ще не знав, даруйте цей мимовільний каламбур. Звісно, було приємно побачитися знову, принаймні мені, та, маю надію, він теж не надто страждав у моєму товаристві. Фестивальна атмосфера літературного братерства зрівнює статуси і знищує станові кордони, дозволю собі так висловитись. Адже я, як ви, мабуть, знаєте, в певному сенсі поет, мене весь час тягне на метафори… Ми сиділи в приємній компанії, провадили навкололітературні балачки, згадували молодість. Я не набагато старший за Андрія, але, знаєте, той час, коли вже є що згадати, підкрадається непомітно… Жартую, жартую, даруйте, якщо не зовсім доречно, адже я справді схвильований. Ніщо не віщувало, атож, ніщо, як то кажуть, не віщувало…

— Розкажи, яка ти була маленькою. Ні, стривай, дай вгадаю… Така серйозна худенька дівчинка, без подружок і весь час із книжкою. Так?

— Не зовсім. Я все життя була товста, в дитинстві теж, усі діти мене дражнили… А тепер узагалі. Не дивися.

— Вірусику, не діждешся. Хочу і буду.

Червонясте світло від світильника з напівпрозорим абажуром, розписаним японськими ієрогліфами, Сергій не дав погасити лампу, добре, що вона така тьмава, пом’якшує обриси і приховує неприємні деталі на кшталт зморщок і пігментних плям… Віра намагалася прикритися простирадлом, а ще краще цілком заховатися, з головою. Але Сергій не дозволив, перехопив зап’ясток і притиснув до подушки, а сам перекотився на бік, навис над нею і, звісно ж, знову лоскотно торкнувся вусами до її щоки й кутика вуст, смішний незграбний хлопчисько…

— Годі, відпусти!

— Не відпущу. Ніколи тебе не відпущу.

— Розкажи тепер ти, Сергійку. П’ятірки з усіх предметів, драмгурток, усі дівчатка з класу були закохані в тебе, так?

— Уся школа! Школа, до речі, одна на чотири села. І ходили ми до неї лише взимку, по завершенні сільгоспробіт. За посівної яка школа?.. про осінь узагалі мовчу. А драмгурток… ууу, пригадую, щоб Настюху вламати, я тоді влаштував драмгурток… на сіннику…

— Я не знала, що ти з села.

— Нічогісінько ти про мене не знала. Про народного артиста, до речі. А ще ж культурна жінка, поетка!

— Сергію, та я ж…

— Нічого. Я все тобі розповім. І ти мені все про себе розкажеш, геть усе. Часу в нас із тобою…

Годинника в їхньому номері не було. Ніде не було, Віра зауважила це відразу, ще тоді як, увійшовши, роззиралася всередині цієї японської скриньки, такої затишної і внутрішньої, окремішньої від усього, що залишилося там, назовні. Тут узагалі поміщалося дуже мало: бамбукова ширма з птахою-танцівницею, морські мушлі на поличках, світильник в абажурі з рисового паперу і величезне, на решту простору, кругле ліжко, застелене ієрогліфічним покривалом. Побачивши це ліжко, схоже на тарелю, Віра чомусь засміялася, хоча цього чекала від себе найменше. А потім Сергій опустив жалюзі на темному вікні, підійшов ззаду й обійняв.

І час зупинився остаточно.

— …В Японії? Був, звісно. Вперше років зо тридцять п’ять тому, тоді ніхто ще так просто не їздив, а нас послали на фестиваль до Кіото з «Закривавленою птахою», ти ж бачила? Та йди, не може бути, Вірусько, ти просто забула. Вся країна дивилася «Птаху» і ридала. Там родина живе в горах, гуцули, а я сусід, куркуль, погана людина… єдиний раз гада зіграв, то принаймні, чуєш, до Японії звозили! Як нас тоді інструктували, це варто було записувати і робити потім виставу за перебудови, та хто ж знав. Із готелю не виходити, саке не куштувати, до японок не всміхатися… Вони геть некрасиві зблизька, ті японки. Тому, певно, гейші так фарбуються. Малюють на собі бодай щось замість краси… А я молодий був, пригод хотілося. Та й кажу нашому кадебістові, без цього тоді, ти ж розумієш, ніяк, але дядько трапився нормальний, оце ж, кажу йому: чого сидіти, ходімо вдвох прогуляємося містом, ти при виконанні, типу, пасеш мене, га? Він і погодився. А в японській обидва ні бельмеса… Вірусько? Чого це ти?

— Розповідай. Дуже цікаво. Я просто… я ж ніде не була. Ніде.

Літня жінка лежить в обіймах немолодого чоловіка і шморгає носом, як дівчисько… смішно. Щоправда, сміятися нікому, крім нас, ми тут самі. Самі: дивовижна граматична форма, оксюморонна за своєю суттю, що так тонко і точно висловлює сутність кохання. Однина, схована у множині. Самі — отже, лише вдвох, і більше нікого: ніде, взагалі, ніякого зовнішнього світу немає в принципі за цими стінами і тонкими смужками бамбукових жалюзі на вікні. Нічого, нікого