Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Спробувати витягти звук?..
Аж тут відео, нарешті, зникає; точніше, ховається за розгорнутою на всю ширину панорамою чогось помпезно-багатоступінчастого, з різнобарвними стовпчиками, блакитними спалахами в посередній флеш-графіці та зчленуванням труб. «Департамент енергетичної безпеки. Ласкаво просимо!» Ще й безпеки, ну-ну.
Щось тут не те. Цю мережу, як ми вже знаємо, створювали ззовні для шпигунства, для контролю згори й аж ніяк не власними силами для самореклами — навіщо тоді ця мальовнича помпезність? Хто й кого тут збирається ошукати?
Видивляюся подальшу навігацію, точку виходу. Не бачу.
Аж раптом внизу панелі активується комунікація. Аластер Морлі, давно — у нових хронокоординатах для мене все «давно» — його не було.
«Бачили?»
Старий Ебенізер Сун — цілком спокійний:
«Нічого вартого уваги я поки не бачив».
«Себто ви його не впізнали? Справді, у вашому хронорежимі… — блідо-ліловий фільтр увічливого співчуття. — Я про це не подумав».
«Висловлюйтеся чіткіше, у мене не так уже й багато часу».
«Ваш правнук, Іґар Сун. Як ви могли переконатися, ми виконали ваше прохання. Навіть у повнішому обсязі, ніж було домовлено».
Іґар. Ну звісно ж. Коли я бачив його востаннє, хлопчикові було — сім, вісім років?.. малий підріс і дещо змінився. Все одно я мусив був його впізнати. Рідна кров, фамільні, чорт забирай, риси. Чи зараз фенотип генерують у клініці на бажання замовника? — треба запитати в Лізки…
«Пане Сун, ви нормально почуваєтеся?» — світло-коричневий фільтр турботи. Ненавиджу!!!
«Я намагався ввійти в енергодепартамент. Поки що безплідно».
Рядок плавно перетікає в жовтий фільтр подиву:
«Ви не жартуєте? Облиште. Це плебс-квартал. Жодних департаментів у них немає».
Так. Спокій. Рафінований, без фільтрів:
«Ви, схоже, маєте мене за хакера. Дотепно, проте недоцільно. Якщо вам потрібен конкретний результат від мене особисто, припиняйте ці мережеві забавки. Або ж просто найміть собі фахівця».
«Перевірте ваш рівень доступу, пане Сун».
Затерпла рука. Важко дається елементарний рух, виходить натужний і неточний, вікно вискакує на панель раптово, перекривши півекрана і, здається, знову підвісивши систему. Так. Чотирнадцятий рівень.
Активую комунікативні налаштування і ставлю перлинний мерехтливий фільтр бездоганної ґречності:
«Дякую, Морлі, що вказали мені на помилку».
Вводжу останню цифру.
Змінюється все.
Зникає безтолковий примітив і помпезна облуда. Все, що я бачу на панелі зараз, — лаконічне й чітке, доцільне, заточене на швидку і продуктивну працю. Ця структура таки знається на своїй роботі; вперше за весь час — мій стрімкий час! — я відчуваю до них щось на кшталт поваги. Впереміш із гнівом, з непродуктивною і непотрібною, проте непереможною злістю.
Отже, вони мені його підсунули. Показали звіддалік, як заручника, — незнайомого переляканого хлопчиська, чия доля мені все ж небайдужа. Натякнувши в такий спосіб: вони можуть зробити з ним будь-що, в діапазоні від убити до врятувати — залежить усе, звісно ж, від мене. Обурює не так цинічний розрахунок, як ідіотизм: якого милого я маю брати на себе відповідальність за дорослого, статево дозрілого, хай йому грець, парубка?! А в доважок іще й за дівчинку, дурепу з величезними очима, яка бозна-як і чого довірилася йому, моєму неслуху і шибайголові…
Зараз, цієї миті, що стікає між пальців, вони дратують мене всі, гамузом, відразу. І водночас — ці-таки пальці точними, чітко вивіреними рухами йдуть навігацією вдалечінь і вглиб, лавіруючи між необов’язкових інформаційних відгалужень, відкидаючи лушпиння, тримаючись магістральної лінії. Підтвердити. Ще раз підтвердити. Відкрити в новому вікні. Підписатися на повідомлення. Підняти архів. Далі. Пропустити сходинку. Далі. Ще далі…
Еквосхема, ясна річ, не візуалізується. Але й так, у вигляді нескінченних стовпчиків повсякчас змінних цифр, вона здатна збентежити кожного, хто розуміє. Замість простого радіального розподілу, що його сподівався би кожен, хто бодай раз чув про плебс-квартал, — складний, ледь вловний, та все ж виразний ритм, перетікання, баланс такий багатоступеневий і чіткий, що я як фахівець не можу ним не захоплюватись. А Морлі та його контора, звісно, лише приголомшено витріщаються на вигадливі шереги непосидючих циферок, не в змозі второпати, що саме тут не так.
Мені й самому не так просто це зробити. Головне зараз — відстежити мічений атом, синю іскорку в моєму еквопотоці, непомітну зміну на рівні сьомого знака після коми. Пошук на сторінці, знайти і виділити кольором; із чистого естетства задаю синій. Зачекайте, триває пошук. Пошук завершено. Нічого?! Не може бути!.. ага, ось.
Вертлява цифра вигойдується човником, виписуючи в потоці петлі та вісімки. Це має певну логіку, і здається, я от-от її відстежу і збагну, от лише б сповільнити трохи цей хаотичний, на перший погляд, рух… тобто прискоритися самому?! Ще більше прискоритися?!!
Найцікавіше і найнезбагненніше те, що я вже ладен це зробити. Розгадка зовсім поруч, але вона блимає, мерехтить, не йде до рук. А я мушу — попри те, що чхав на будь-який шантаж і будь-чиї заборони! — для мене життєво необхідно це зрозуміти. Зараз, коли перед моїми очима пливе і перетікає значно досконаліша еквосхема, ніж ті, що
