Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— Ні-ні-ні. Давай докладніше!

Не вловив, звісно ж, він зростав і жив на геть інших цитатах, але саме це й не має значення, ми маємо цілу вічність, щоб навзаєм прорости, збагатитися і обмінятися істинними скарбами і просто яскравим, барвистим бісером, народженим у довільному, але самоцінному життєвому калейдоскопі. Його правда, треба просто розмовляти, розмовляти про що завгодно, не боячись ні безсенсовності, ні порожнечі. Про кіно, про музику, про книжки…

— …латиноамериканський автор. Справді не чув? — неодмінно почитай. Там людина опиняється на безлюдному острові і починає там вибудовувати різні моделі власного життя. У курені, в палаці, з першим коханням, із гаремом, у чернецтві, вождем дикунів, світовим диктатором… усе це, звісно ж, уявно. Але відразу це не зрозуміло. Йому взагалі дуже добре вдаються ці тонкі переходи від реальності до уяви, без пробілів, без швів. А в кінці припливає корабель, його рятують, і з’ясовується… Ні, не розповім. Бо вся приємність зникне, коли читатимеш.

— Вірусько, ти мене почнеш зневажати, але я взагалі не розумію книжок. Себто, виступити на фестивалі чи на сесії з проблем книговидання можу, зустрітися з письменниками можу, надимаючи щоки з мудрою фізіономією. Але не розумію. Книжки — це щось на подобу ксиліту для діабетиків, замінник життя. Якщо життя чимось як слід наповнене, на книжки просто не залишається часу. Стоп-стоп-стоп, тільки не треба шморгати носом, га? Вибач…

— Ні, все нормально. Ти кажеш — не залишається часу. А зараз?

— Зараз — це інше. Щойно ти мені осточортієш, я неодмінно відвернуся до стінки читати!

— Сергію!.. Але в кіно ти принаймні ходиш?

— Порівняла. Це зовсім інша річ. Кличуть же! То там прем’єра, то тут, то дружба, то служба… О, ти на мене добре впливаєш, ось уже віршами заговорив!

— І дивишся? Від початку до кінця?

— Нє-е. Не дивлюся. Ні, справді, якби навіть і не тусовка в буфеті, і не випити з кожним, не перебалакати про справи з потрібними людьми… однак не дивився б. Не можу. Розумієш, ось ти, наприклад, дивишся на екран і бачиш там любов, зраду, страх, ненависть, боротьбу, шляхетність, гепі-енд з катарсисом і таке інше. А я, Вірусько, бачу роботу. Повір мені, досить важку, собачу працю моїх друзів чи просто колег. І дивитися, як вони кайлують, байдуже, за бабло чи задля мистецтва, не аж така велика радість. На любителя, я б сказав… І вже точно не поєднувана з якимось там катарсисом.

Ми різні. Полярно, по-космічному різні люди з різних світів, які за всіма законами світобудови не мали би перетнутися ніколи. Неймовірна випадковість, наслідок хитрого мереживного сплітання причин та наслідків, і мільйон разів міг статися збій, могла майнути у протилежний бік, якщо й не порватися зовсім тонюсінька нитка — і нічого б не сталося. Я могла б зараз сидіти у двадцять п’ятій за рахунком кав’ярні з Берштейном, Машенькою, Красоткіним і Скуркісом, або блукати самотою вулицями, чи взагалі нікуди не поїхати, а піти, як збиралася перед тим, на черговий вечір незнаного поета в бібліотеці за рогом… або не піти. Пити жасминовий чай і дивитися у вікно, в дощ, і краплинами по склу повз би цей нескінченний, але невблаганно минущий час…

Як хочеться жасминового чаю. У них, напевно ж, має бути, у цих япономанів, і навіть, можливо, передбачено чайну церемонію… чи то в Китаї? Ми, європейці, а надто слов’яни, не дуже відрізняємо китайців від японців — а самі вони вважають різницю між собою глобально нездоланною. Можливо, так є завжди?.. і щоб нівелювалися всі відмінності, достатньо інакшого кута зору, іншого простору… часу?

— Вірусько, вина?

Не вгадав. Нічого. Колись — ну ось знову збій, помилка, заборонене слово, але нічого, нехай — колись навчиться вгадувати. Пригубила вина, занадто густого й солодкого, що теж не надто важливо, можна полюбити будь-яке вино. На тонкому склі — вишневі краплини, геть не схожі ні на рубіни, ні на кров. В’язкі, непорушні, як і наш час.

— …Зате вірші — так. Вірші мене проймають до живого. Може, саме тому, що я не розумію, як воно робиться. Поети зазвичай геть не вміють читати, не смійся, я про те, що акторської техніки катма. А якщо він ще й нездара, це страшенно дратує… Вірусько, ти й гадки не маєш, скільки мені доводиться вислуховувати римованої графоманії, найпаче в регіонах. Але коли воно справжнє — то за дві хвилини вже не має жодного значення, що він затиснутий і дихалка не стоїть, геть усе стає несуттєвим, усе зникає, крім віршів. От справді, ну як ви це робите? Я щодо цього людина темна, жодного поета, крім Пушкіна, запам’ятати не можу, але завжди відчуваю справжнє, мене аж перевертає. Скажімо, та дівчинка, пам’ятаєш, яка з нами сиділа? — вся така розумненька, прудка, беручка, хто б міг подумати — а в неї хороші вірші, я слухав, мене запрошували на цю їхню еротичну ніч… Ну, ну, Вірусько, що таке? Ні, та це ясно, поети одне до одного ревнують, мов жінки, а якщо вони до того ж і є жінки…

— Я нічого. Я…

— Ти в мене найкраща.

Притулитися до пружних грудей — і так завмерти, надовго, назавжди. Не потрібно жодних рухів, адже будь-який рух, нехай навіть на дрібонький крочок, а таки посуває наш час уперед. Нехай сповільниться дихання, порідшають і стануть рівнішими удари серця, поволеньки, мов рівнинна річка, потече судинами кров. І не треба слів, і навіть віршів: Сергій не попросив почитати, отже, він теж усе розуміє.

На возику зруйнований натюрморт із перекинутою на бік блискучою чужопланетною покришкою, темною пляшкою і келихами з рештками вина, двома самотніми суші та розсипаними зернинками рису на вузькому кошичку, і в цій руїні проступає щось від пишноти класичних