Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— …Хотіли поїхати з мамою. Віддали в турфірму шалені гроші, двісті, здається, доларів, не пригадую… словом, як на той час, дуже багато. Така симпатична дівчина там сиділа, усміхнена, сказала за тиждень прийти. Ми прийшли, а там усе замкнено, ремонт і ніхто нічого не знає. Так я і не побачила Праги…

— Побачиш. Я сам тебе звожу.

— Сергію… будь ласка. Не обіцяй мені нічого, добре?

— Смішна ти. Добре, домовилися.

У нього на грудях кучерявилася дрімуча маса волосся, пружного і м’якого, кольору солі з перцем, і Вірина рука тонула в ньому, десь там у теплій глибочині лягаючи на дно, і забирати її не хотілося, як морозкого ранку не хочеться вилазити з-під ковдри. Лише ворушити пальцями, легенько водити сюди-туди, заплутуючись у непролазних кучерях, немов у водоростях Саргасового моря. Під самісінькою долонею стукало його серце, тепер уже розмірено і спокійно, а була ж мить, коли Віра по-справжньому злякалася… Мить? — неточне і неправильне слово…

— Пили по-чорному, так, весь театр. Такі часи були. Розумієш, тоді здавалося, що це безпросвітне болото, воно назавжди. Насправді ж, навпаки, ще трохи — і все завалилося, і ще не знати, що краще. Але саме в ті роки видатні актори спивались один за одним, безнадійно, нещадно. Що мене врятувало? Могутній молодий організм, еге ж. Здоров’я мав ого-го скільки! Ну і вчасно схаменувся. Я ж пробувався на фільм разом з Олежком, коли він… Отоді й сказав собі: стоп. Тепер не п’ю, вже років зо тридцять.

— Ані трішечки?

— Ні, ну коли в хорошому товаристві, за розмовою… А у вас, поетів, хіба не так? Га, Вірусю?

— У нас, у поетів… мабуть, так. Але я ніколи не розуміла. Вірші, вони ж потребують цілковито ясної свідомості, такої, знаєш, дзвінкої і прозорої, як лісове повітря вдосвіта. Інакше неможливо… втім, хтозна, може, в когось усе геть інакше. У чоловіків…

— Не інакше. Але саме це і страшно. Ось саме та прозорість, про яку ти кажеш… Замовмо вина в номер?

— Японського? Саке?

— Саке — гидота, а не вино. Хоча це ідея, суші теж замовимо. Ти не зголодніла? А мені б не завадило, щоб зміцнити, гм, чоловічу силу…

Він стояв у вузькому передпокої біля телефону, не прикрившись бодай рушником чи простирадлом: у його віці мало який чоловік може похвалитися такою поставою, пружною, майже без зайвого сала — просто великий, монументальний, з точеними прямокутними обрисами… і водночас зворушливо-беззахисний, такою за визначенням стає немолода людина без одягу. Чоловік.

Жінка ж — просто розпливається, робиться старою і смішною. Жінка взагалі в тисячу разів вразливіша до часу та віку.

Та про це краще не думати, тим більше, ось воно, простирадло з ієрогліфом…

— …Морепродукти і рис. Найздоровіша їжа. Суші — вони ж у нас лише тепер з’явилися, наші дівчатка самі готують, але я так жодного разу й не куштувала. Зате плов з морепродуктами готую давно, це моя фірмова страва. Дуже смачно. Найголовніше — не перетримати, надто якщо восьминоги, кальмари: трошки довше на вогні — і вже гума, неможливо їсти. Тому я рис варю окремо, краще на грибному бульйоні, а морепродукти підтушковую на пательні з овочами та прянощами, олію краще брати оливкову, хоча рафінована соняшникова теж підійде. І дрібочку лимонної кислоти або цедри свіжої цитрини потерти на дрібній тертушці. А потім змішати з рисом — і в гарячу духовку, буквально хвилин на п’ять…

— То я не зрозумів, де наші суші? Бо підступна жінка Віруська вирішила загнати мене в могилу своїми сміливими фантазіями… Спробуй тільки не приготувати, коли я до тебе в гості прийду.

— Сергію…

— Ну бодай щось я можу тобі обіцяти?

— Ні.

— Чому? Ти мені аж так не віриш?

— Вірю.

Бо обіцянки — запорука майбутнього часу. Майбутнє передбачає рух. А рух у нашому неймовірному випадку і в нашому безнадійному віці не приведе ні до чого доброго. Нехай він краще стоїть на місці, наш час. Стоїть невизначено довго, ну от, знову я застрягла в словесних парадоксах, щось тут докорінно не так, якась гнилинка при основі, похибка, що наростає по колу; але ж ми таки щасливі?..

— Лежи-лежи, я сам відчиню. Тут десь халат був, не пригадуєш?

— У ванній, мабуть.

— Тямовита жінка Віруська. Зараз, зараз! Я вже тут.

Десь за обрієм відчинилися двері, щось зашелестіло і зарухалося, нерозбірливо прогудів Сергіїв баритон, пискнув дівочий голос: так дивно, немов контакт з іншою цивілізацією, з інакшим, зовнішнім світом, що живе за власними, колись непорушними фізичними законами. Цікаво, що у них там зараз: ранок, вечір, ніч?.. утім, ні, геть нецікаво. А що як ця дівчинка, вочевидь гарненька і юна, впізнає Сергія, попросить у нього автограф і отак, поступово, дрібонькими, несуттєвими крочками, проникне в наш окремішній світ, у наш, лише наш час?!..

Він увійшов — сам, колишній, у смішному, що заледве зійшовся на грудях, махровому халаті, штовхаючи поперед себе возика з рубіновою пляшкою і сяйливим куполом, схожим на невеличку літаючу тарілку:

— Вуаля!.. не знаю, як це сказати по-японському.

— Ух ти! Гарно.

— Умієш паличками їсти?

— Не знаю…

— Не вийде, клич на допомогу.

Вузька плетена посудинка, схожа на корабель. І немов