Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Чи знаєте ви, що таке місто? Аякже. Місто — це бренд, монетизований сенс, мережевий міф, що експлуатує давно відмерлі в реалі кліше. Безумовно, оф-лайн жодних міст давним-давно немає: є спільний простір, дозовано розподілений між місцями нашого компактного розселення, і є законсервована багатокамерна картинка у сфері віп-туризму, для багатіїв-мисливців, які колекціонують міста, наче роги впольованих звірів. Як структурна одиниця людського суспільства, атомізованого за хроносами, місто віджило своє, втратило будь-який сенс. У нас — але не в плебс-кварталі.
Правильно, тут усе навпаки. Жодних віртуальних прогулянок, запахів і смаків, потужної сувенірної індустрії та місцевої кухні. Гола схема. Уряд, департаменти — ти ба, яке красиве архаїчно-стильне слово!.. і як їх багато, нескінченний реєстр, що хвостом тягнеться за межі екрана. Енергетику та фінанси розведено по різних відомствах; доволі мило, враховуючи, що в них і близько нема ні того, ні того. Хай там як, сліди мого розщепленого еквопотоку слід шукати саме там. Почнемо з енергетики: коли бодай щось приблизно схоже на фінансову систему для внутрішнього вжитку вони могли — за стільки абсолютних років! — створити самі, з нуля, від ліхтаря, як афористично казали за мого дитинства, то енергетика — річ реальна. Якихось інших джерел, крім нашої еквоблагочинності, я не можу собі уявити, попри все багатство моєї старечої уяви.
Час, час. Що ж вона так висне, їхня недомережа, не реагує ні на постукування пальцями по екрану, ні на безконтактне керування цим, як воно називалося?.. курсором. Синя стрілка з жовтою облямівкою, вона або нерухома, або рвучко стрибає і не туди, куди слід. У кутку екрана запускається веб-відео, геть мені непотрібне, нечітке, кислотних кольорів. Гадки не маю, як його тепер закрити.
А загалом цікаво.
Я, еквокоординатор, людина аналітичного складу, звик оперувати схемами, розрахунками, графіками та іншими абстрактними категоріями. Зазвичай мені достатньо формалізованих викладок, аби зрозуміти будь-що. Але тут — замало даних. Імовірно, є сенс долучити ірраціональний компонент, суто зорові враження. Побачити. Поки завантажується, тьху, енергетичний департамент.
Розгледіти бодай щось у дрібному барвистому ряхтінні неможливо. Розгортаю на повен екран.
Якісь люди ідуть, побравшись за руки. Багато, осіб шість чи сім, а може, і не всі помістилися в кут об’єктива. Певен, більшість обивателів таке видовище шокувало б, але я можу уявити собі життя поза хроносом і дрібні незручності, що його супроводжують. Усміхаються, пасталакають; звуку, звісно, немає, якщо не вважати за звук какофонію шумового тла, що його я відразу скрутив до нуля. Шкіряться неправдоподібно білі зуби: а це ж таки плебс-квартал — медицина, не орієнтована на індивіда, від початку була найслабшим їхнім місцем, що ж, молодці, якщо подолали. Зачіски у всіх різні, від золотавого їжачка в того, який найближче, і до довгого чорного волосся в третього скраю (дівчини?), а це, знову-таки, суперечить стереотипу про колективну зрівнялівку, але ні про що особливо не свідчить. Одяг; отут просто мусять виявитися нікчемність і стандарт, утім кольорові кислотні плями збивають з пантелику, заважаючи вникнути в деталі, а група вже минає камеру, нерухомо встромлену трохи вище їхніх голів. Я й так чимало встиг побачити в реальному часі, я, звиклий жити набагато повільніше за всіх, за ким випадає спостерігати.
Порожньо. В куцому огляді камери — гладенька темно-жовта стіна, фрагмент прямокутного отвору в ній, вочевидь наскрізного. За часів моєї молодості такі називали високотехнологічним терміном «вікна» і слугували вони для освітлення, вентиляції, огляду, заступаючи три автономних системи, — та зараз навіть уявити складно, як, даруйте, хріново.
Вікно енергодепартаменту досі мерехтить, пересипається стовпчиками нескінченного піску, і жодних гарантій, що це справді триває процес, а не підвисла намертво система, склепана чиїмись кривими і байдужими руками. Повертаючись до відео: половина екрану темна, краї ворушаться і пульсують — якийсь збій зображення, а може, на об’єктив сіла комаха, та ще й не одна, це плебс-квартал, еге ж. Поступово заволікається цілком. Прибрати чорний прямокутник з панелі досі не вдається. Хочу повернутися до головного меню міста — і не можу. Мережа висить, уже точно і вся.
Мене б’ють дрижаки і проступає липкий піт, обурення зашкалює і стає матеріальним; я, хто звик залізно контролювати свої емоції, насправді, виходить, просто тлумив їх, мов антидепресантами, екстрасповільненням — а в нормальному хронорежимі вони дужчі за мене. Точніше, це я не помітив, як став слабший за себе самого. З останніх сил глушу гостре бажання накатати кляузу Морлі, клінічному ідіотові з його п’ятнадцятим допуском: ви не могли склепати нормальної мережі?.. то чим же ви кращі за цих, із плебс-кварталу?!.
Ніщо не здатне вивести мене з рівноваги дужче за безцільну трату часу. Мого безцінного часу!!!
Промайнула панічна, але твереза думка: воно того не варте. Безглузде суперництво з мертвим Женьком Крамером, намагання осягнути варіативність світу, шанс перекроїти його на свій смак, — усе обнуляється й опадає, мов шумовиння, коли йдеться про мій час і моє життя. Просто зараз — скинути їхні кляті рівні, перезавантажитися, повернутися до рідного, оптимального для мене хронорежиму, а коли Аластер Морлі, чи кого там ще вони до мене направлять, з’явиться в комунікації — послати. Без еківоків, ефектів та фільтрів, використовуючи лише вербальний (і, не сумніваюся, безвідмовний) інструментарій.
Я вже готовий. Я нічого не боюся.
Насамкінець проводжу по тактильному екрану всією долонею, ніби стираю порох. Просто щоб переконатися.
З чорного прямокутника крапчастим розсипищем зривається рій чи то комах, чи цифрових глюків, і моя рука віддаляється в дзеркальному відображенні; перегодя, за кілька незвично довгих екранних секунд, усвідомлюю, що не моя. Рука юнака, жилаві пальці, коротка лінія життя, залізна каблучка.
Молодий, зухвалий і переляканий;
