Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
— Пригостили.
І вони пили достоту неймовірне вино, і розплітали кіску на солоні сирні пасма, і безстрашна чайка походжала просто по столику, видивляючись, чим би його поживитись, а на морі з’явилися рожеві полиски — сонце спромоглося нарешті їх наздогнати і приготуватися до заходу. Арна мрійливо всміхалась. Якщо я зараз її обніму і поцілую у вуста, це буде правильно. Впишеться в поточну картину світу непомильно і точно, мов єдино правильне значення змінної.
Очікувано. Попсово.
Тому він і не зробив цього. Про що, звісно, шкодував, як бовдур, усю зворотну дорогу.
І знову був далекобійник, цього разу молодий і зосереджений, і книжку не вдавалося почитати у згуслих сутінках, і знову аеропорт, і короткий політ, і розсипище вогнів рідного міста, що його вперше побачено пізнього вечора з такої висоти, але тепер уже Арна сплющувала носика об скло, а Богдан дивився поверх її голови, весь час відволікаючись на хитросплетіння тату над маленьким вушком. І разом з посадкою набігло нестерпно-болісне відчуття: зараз, незважаючи ні на що, цей чудовий величезний день усе-таки скінчиться, вже от-от, останні секунди, як шасі торкнеться летовища, потім маршрутка — і все. Але ж не можна!.. так не може, не повинно бути…
Стюардеса дозволила ввімкнути мобільні телефони, і Арнин мобільник умить вибухнув шквалом есемесок. Богдан здивовано усвідомив, що досі Арні ніхто не дзвонив, отже, її телефон із самого ранку, схоже, вимкнений.
— Так, — мовила Арна. — Не хотіла, щоб діставали всякі. Ага, Нечипорук, хто б сумнівався. Добре, зараз передзвоню, старий хрін. Алло, Юро?.. звісно, пам’ятаю, вже йду…
Маршрутки у будь-який кінець міста стояли отарою, світячи жовтогарячими і червоними цифрами номерів. На маршрутку в Богдана ще залишалося, але який номер їде звідси в їхній район, він ніяк не міг уторопати.
Арна обернулася до нього:
— Я зараз читаю в Опері. Гала-марафон-нон-стоп, блін. Але загалом це прикольно. Підеш?
І щось підскочило в грудях, і стало гаряче і легко, і розгорнулася на все нічне небо велетенська спіраль яскравого, нескінченного, підвладного, свого часу.
Богдан ликнув і всміхнувся:
— Ясно що йду.
Цьогорічна організація фестивалю нікуди не годиться. Гігантоманія перейшла всякі межі, програма не стикується, багатьом учасникам, якби вони точно її дотримувалися, довелось би перебувати у двох-трьох місцях одночасно. Скажімо, шанувальники Андрія Марковича, до слова, улюбленого мого автора, нині так і не дочекалися письменника на його заплановану автограф-сесію. Організаторам слід вживати заходів! Я кажу про це щороку, я, Юрій Нечипорук, кажу особисто Ользі Петрівні, а користі…
Я ще застав часи соціальних страхів. Коли всі боялися чогось одного, загнані в загородку спільного для всіх простору і часу. А згодом, уже здобувшись на самодостатність і свободу, ніяк не могли звикнути і перестати боятися всі разом. Остання на моїй пам’яті соціальна фобія — страх, що обвалиться мережа. Останнє, що нас поєднувало і поєднує досі, проте дедалі тоншими, непевними та й непотрібними вже нитками. Але думка про слабкість мережі і про те, як легко вона може зламатися і пропасти, зникнути назавжди, страхає декого ще й досі. А колись, пам’ятаю, панічно лякала всіх.
Мені, еквокоординаторові, мережа життєво необхідна. Та я чомусь не боюся її ґвалтовного обвалу. Маю досить власних, особистих, ні з ким не поділених страхів, щоб іще й дотикатися ліктем до тріпотливої маси соціальної фобії, до того ж давно неактуальної, майже померлої. Ні, я не боюся.
Але я завжди хотів знати, як можна жити без мережі. Мабуть, саме це і приваблювало особисто мене — не як схвалення, а винятково з допитливості — в Крамеровій ще моделі того, що ми згодом назвали плебс-кварталом. Вони там від початку знищували мережу як клас, як уособлення і корінь соціального зла — це вже дає підставу непокоїтися, жодна людина, здатна самостійно мислити, не довірятиме схемам, що для їхнього втілення конче щось ущент руйнувати. Як там у них було? — ми обираємо дружбу, а не френдування, відчуття реального ліктя замість віртуальних спільнот, живе спілкування на противагу мережевому сурогату і т. ін. і т. ін. Хотів би я глянути.
Зараз і подивимося. Ось він, код аж до п’ятнадцятого ступеня доступу. Це передбачає наявність принаймні п’ятнадцятьох ступенів — там, де не визнають мережі взагалі. Цілком природно і передбачувано: якщо ти гонорово відмовляєшся від власної мережі, то рано чи пізно почнеш годувати собою чужу, накинуту на тебе згори з цілком очевидною метою. Цікаво, чи знають вони про цю зовнішню мережу, чи бодай її помічають. І як давно (стосовно плебс-кварталу — цілком коректний слововжиток) вони так живуть.
Можна завантажити автоматичне введення. А можна — руками, поступово, себто — крок за кроком, від першої і до п’ятнадцятої, додаючи по одній щадливій цифрі у хронопрофіль і в код. Імовірно, так буде легше.
Годі. Чесніше буде зізнатися бодай самому собі. Я боюся.
Мій особистий, ні з ким не поділений страх. Утім, не виключаю, що нас багато, і, за бажання, з таких, як я, можна набрати статистику для порівняльного аналізу і навіть, можливо, вивести нову соціальну фобію, атомізовану за хроносами і
