Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Вона впевнено рушила вузькою асфальтованою доріжкою, що її по краю пунктирно позначали темно-зелені дерева, схожі на загострені олівці. І відразу ж вивела Богдана до огорожі, високої і так само гостроверхої, біля маленької прочиненої хвіртки чергував охоронець у камуфляжі, й Арна пройшла повз нього, широко всміхаючись, а потім він раптом опинився, гукаючи і розмахуючи руками, безнадійно — для нього — далеко. Богдан хотів був запитати, чому тут закрита територія і чим це їм, теоретично, загрожує, але передумав. Просто нічого не хотілося казати. Тут було тихо і гарно.

Доріжка йшла донизу, то звиваючись серпантином, то перетворюючись на стежинку, то на шматочки сходів по три-чотири щербатих приступки, шелестіли й пахтіли сосни, прозирало море поміж гіллям зелених і золотих кущів. Величезна шишка втрапила під ноги, і Богдан з Арною по черзі футболили її, перехоплюючи одне в одного, мало не до моря.

Воно відкрилося раптово: останні сходинки, набережна, викладена червоною та білою плиткою, довгі зубці хвилерізів і відсіки сірих галькових пляжів поміж них. Цілковито пустельних в обидва нескінченні боки, тому здавалося, що в усьому світі більше немає ніяких людей.

Сонце припікало так, що зробилося по-справжньому гаряче.

— Ти йдеш? — гукнула знизу Арна.

Вона вже стояла там, на гальці, а Богдан знову сповільнився, загальмував, відстав; чорт, ну коли я вже навчуся тримати її темп?! Зістрибнув, спружинив напівзігнутими, випростався і побачив, що Арнині джинси, вітрівка, хустинка і мотузяна торбинка розкидані на гальці. А вона, стоячи край води в самій лише зеленій маєчці, торкалась до моря кінчиком босої ноги. Море, таке нерухоме звіддалік, при березі все-таки ледь помітно ворушилося, то накочуючись на її тонкі щиколотки, то тихенько відпліскуючись назад.

— Вода тепла! Ходімо купатися.

— У мене плавок немає, — мовив Богдан.

І прикусив язика, стямкувавши, що Арна ж так само не має купальника і що зараз вона скине свою маєчку, стовідсотково скине, вона вже якось фотографувалася просто отак… Глитнув, відчуваючи, що шаріється.

— А плавати бодай умієш?

Вона засміялася, нахилилась, показавши вузькі чорні трусики, і бризнула в його бік морем, і бризки, не долетівши, впали на гальку — і Арна, регочучи, навіть не думаючи роздягатися догола, як була, забігла в море і пірнула, майнувши над водою рожевими п’ятами.

Богдан нарешті зметикував кинути на камінчики куртку, він давно вже ніс її на зігнутій руці, скинути джинси та светр. Склав ошатним стосиком, притиснув згори книжкою. Побачив, як далеко в морі виринула над поверхнею кругла, проти світла не добереш, поголена чи ні, голова.

Плавати він, звісно ж, умів. Усе-таки чотири роки ходив до басейну.

А вода виявилася моторошно холодна — аж льодом обпекло, перехопило подих. Богдан несамовито забовтав руками та ногами, і прийшло ірраціональне тепло, і драйв у всьому тілі, і гостре, несамовите щастя. Впіймавши цей кайф, пульс і нерв живого й вічного моря — справді, адже воно було і буде завжди, отже, сильніше за будь-чий час! — він поплив спокійно і дужо, широко гребучи і не роблячи зайвих рухів. Обличчя то занурювалось у воду, і тоді він бачив крізь смарагдово-зелений шар темне каміння на дні, то виринало над її поверхнею, де нічого не вдавалося роздивитися крізь сліпуче мерехтіння сонця у краплях на віях. І не треба. Він просто плив, насолоджувався і не збирався швидко повертатись.

Звісно, він знову підвиснув і відстав, випав зі стрімкого потоку її, Арниного, часу — та не надто й шкодував.

Коли Богдан вийшов на берег, ледь похитуючись від блаженного жару і правильної слабкості в колінах, Арни видно не було. Ані її самої, ні її речей; Богдан розпачливо роззирнувся — обрій по обидва боки конкретно обрубували хвилерізи — аж раптом він почув:

— Якщо тобі я щось покажу,

А ти не злякаєшся і не…

Ухопивши з гальки свій одяг і останньої миті Марковичеву книжку, кинувся на голос.

На сусідньому пляжі кружком сиділи діти, точніше, тринадцяти-чотирнадцятирічні підлітки, всі в однакових зелених курточках, дуже схожих на Арнину, хіба що трохи інакшого відтінку. Та однак вона, сидячи по-турецькому в спільному колі, майже не вирізнялася. Хіба тим, що була центром, магнітною точкою притягання всіх поглядів, пильних, допитливих, захоплених.

Він і сам заслухався.

— А ви теж поет?

Богдан не втямив, що це до нього, бо саме тієї миті побачив неподалік розкладену сушитися на гальці зелену маєчку, отже, в Арни під вітрівкою… Лише тепер зрозумів, що прочитані щойно вірші — ті самі, що й тоді, і побіжно згадав про Леську (ну, Леська, то й що) і здивувався: ці рядки сприймалися зараз зовсім інакше, без натяку на тодішню непристойність, а радше, як бешкетний і азартний виклик, та й узагалі вони, здається, геть про інше… І зчервонівся, і розсердився на себе, і рвучко, ворожо повернувся до дівчини, яка пошепки повторила запитання.

Дівчина була в такій самій, тільки жовтій куртці, джинсах, пістрявому галстуку на шиї та з бейджиком, із якого випливало, що її звуть Оля.

— Діти обожнюють Арну, — мовила Оля знічено, і стало ясно, що вона й сама її обожнює. Богдан гмикнув.

— Ходімо з нами, — запропонувала вона. — Бо прогулянка, в принципі, вже закінчилася, в нас уже обід… і решта загонів, думаю, теж захочуть послухати.

І нараз вони вже сіли обідати в табірній їдальні, серед купи різних за віком дітей у зелених та синіх одностроях, їжа смакувала: макарони з кетчупом і величезною, прямокутною, що її нарізали