Чорні зорі - Володимир Іванович Савченко
Він дуже стомився, Микола Самойлов. У цьому величезному білому степу він почував себе маленьким чоловічком, на якого звалили непосильний тягар відповідальності. Біганина на заводі, потім — оці півтора місяці, протягом яких витрачено більше енергії й сил, ніж за півтора року роботи в лабораторії. Він зовсім виснажився: запали щоки, очі, на чолі з’явилися зморшки від постійних роздумів… Самойлов помацав щетину на щоці: “Коли ж я голився?”
Сумніви шарпали, мучили його. “А що, коли це не мінус-речовина? Власне, які у нас були підстави? Ага, небувалий вакуум, блимання… Не дуже переконливі докази для такого величезного відкриття. А чому б вакууму не бути просто так — від доброї герметизації та безперервної роботи насосів? Чому б не бути блиманню від того, що в ці краплинки ртуті (звичайнісінької ртуті!) зрідка потрапляли мезони і викликали світіння атомів? Адже прямого доказу немає. Можливо, в Голуба вийшло одне, а в них — інше? Можливо… Нескінченні “можливо” і нічого певного…”
Сьогодні вранці прилетіла комісія з центра; за винятком директора заводу Власова, всі незнайомі. Недовірлива, як здавалося Самойлову, увага членів комісії вкрай збентежила його. От і сюди він поїхав, щоб бути далі від цієї уваги, хоч прокладання кабеля можна було довірити іншим інженерам.
Машина, стиха рокочучи, зупинилася біля майданчика. З кабіни вийшов стрункий технік в окулярах, запалив цигарку.
— Товаришу Самойлов, киньте мені кінець.
Микола зняв із барабана кінець кабеля, подав його і сам зліз із машини. Технік зняв рукавиці, подивився на цигарку, засміявся:
— Звичка.
— Що, куріння? — не зрозумів Микола.
— Та ні. Я колишній мінер-підривник. За воєнні роки стільки мін підірвав — не злічити. І завжди бікфордів шнур запалював од цигарки. Зручно, знаєте! Відтоді не можу до вибухівки підходити без цигарки. Умовний рефлекс! — Він знову засміявся й потяг кабель до електродвигуна.
Микола глянув навкруги. Сніг лежав аж до обрію, білий, чистий. Де-не-де з-під нього стирчали схилені за вітром кущики ковилу. Шофер, літній чоловік з вусами, вийшов з кабіни і знічев’я почав стукати чоботом по скатах. Технік, пускаючи димок і щось наспівуючи, ладнав кабель до контактів електродвигуна… Все було таким буденним, що Миколу знову охопили сумніви: не може бути, щоб так просто здійснювалось велике відкриття…
Він підійшов до циліндрика, закріпленого на вкопаній у землю бетонній тумбі, торкнув його пальцем. “Та що ж у ньому, нарешті: антиртуть чи просто ртуть?” На заводі він ставив цей циліндрик маніпуляторами в мезонну камеру й кидав у нього скручені з нейтрид-фольги охолоджені трубочки з примерзлими до них блискучими краплинками. Потім обережно загвинчував кришку…
Чорний бік циліндра аж обпік пальці холодом. “Що там?” Самойлов поклав руку на диск сполучної муфти.
“А що, коли… крутнути зараз муфту?” Страшна, нерозумна цікавість, подібна до тієї, що тягне іноді людину кинутись під колеса поїзда або, дивлячись у дуло пістолета, натиснути гачок, на мить оволоділа ним. “Крутнути муфту — і циліндр одкриється. В нього рине повітря… і відразу все стане ясно…” Він навіть напружив м’язи, стримуючи руку, щоб не зробити цього руху.
— Товаришу Самойлов, усе готово! — неначе здалека долинув голос техніка. — Можете перевірити.
“Тьху, чорт! — Микола відсмикнув руку, залишивши на морозному металі шматочок шкіри. — Я, здається, божеволію…”
Він підійшов до техніка, поторкав прикріплені до контактів кабелі:
— Гаразд, їдьмо назад…
** *Темно-сіре з кошлатими хмарами небо здавалося з бліндажа особливо низьким. В амбразури дмухав вітер, залітали грайливі сніжинки. Члени комісії підняли на пальтах коміри, позасовували в кишені руки. Власов підійшов до Миколи, тривожно глянув йому у вічі, але нічого не сказав і відійшов. “А ніс у нього посинів”, чомусь відзначив Самойлов. Його трусила нервова пропасниця.
Голова комісії, академік з Москви, огрядний і немолодий уже красень, подивився на годинник.
— Що ж, Миколо Миколайовичу, коли все готово, скажіть кілька напутніх слів і починайте.
Усі замовкли, поглянули на Самойлова. йому стало тоскно, як перед стрибком у осінню, крижану воду.
— Я коротко, товариші, — несподівано хрипким голосом почав він. — Там, у циліндрі, близько двохсот міліграмів добутої нами з мезонаторів антиречовини. Ясна річ, ми не могли точно зважити її. Якщо це, як ми гадаємо, антиртуть… (“Боягуз, боягуз, боюся!”) А це повинна бути саме антиртуть! — голос його зміцнів і зазвучав упевнено. — Якщо ця кількість антиречовини відразу сполучиться з повітрям, станеться ядерний вибух, який за кількістю виділеної енергії дорівнюватиме приблизно ста тисячам тонн тринітротолуолу. — Микола перевів подих і глянув на сіруваті в напівмороці обличчя. Він помітив, як академік-красень ритмічно кивав на його слова. (“Точнісінько, як Тураєв колись на заліках, щоб підбадьорити студента”, подумав Самойлов). — Одначе вибуху ми робити не будемо, — казав він далі, — по-перше, тому, що це небезпечно, а по-друге, — це нецікаво, та й непотрібно… Буде здійснена, так би мовити, напівкерована реакція перетворення антиречовини в енергію. Отвір у нейтрид-циліндрі такий малий, що повітря проникатиме в нього в дуже незначній кількості… За нашими розрахунками, “горіння” антиртуті триватиме п’ятдесят-шістдесят секунд. Якщо ми не помилилися, то одержимо принципово новий метод використання ядерної енергії. Оце й усе, — закінчив Микола і з жахом відчув, що тільки-но набута впевненість зникла з останніми словами.
— Скажіть, — запитав хтось, — а циліндр із нейтриду витримає таке навантаження?
— Повинен витримати. В усякому разі, встановлено, що нейтрид витримує температуру сильного уранового вибуху.
Самойлов помовчав, потім глянув на
