Чорні зорі - Володимир Іванович Савченко
Микола читав далі:
“5. Виявлено коротке замикання в електромагнітах, які витягали з головної камери позитивні мезони й продукт їхнього розпаду — позитрони. Це замикання не могло статися під час вибуху, бо тоді мезонатор був вимкнутий…”
Отже, витяжні електромагніти зіпсувалися під час досліду, а можливо, й раніше. Не можна було не помітити цієї несправності: електронні контрольні прилади повідомляють навіть про найменше відхилення від режиму, не кажучи вже про коротке замикання. Найімовірніше, що Іван Гаврилович після багатьох невдалих дослідів ухопився за цю ідею, підказану випадком: опромінювати нейтрид не в чистому вакуумі, а в атмосфері позитронів.
Вони почали дослід. Очевидно, Іван Гаврилович, заклопотаний і зосереджений, у білому халаті, зійшов на мостик допоміжної камери, натиснув кнопку. Моторчик, вмурований у бетонну стіну, запрацював і підняв захисне скло. Іван Гаврилович поставив у камеру зразок, перемкнув моторчик на зворотний хід — скло герметично закрило ввід у камеру; потім увімкнув вакуумні насоси, які відкачували з камери залишки повітря.
Вакуум поновився — можна відкривати головну камеру. Голуб стальними штангами маніпуляторів вніс у неї зразок…
Олекса Йосипович, не дивлячись на пульт, звично й спокійно перебирав пальцями кнопки й перемикачі. Спалахнули різнобарвні сигнальні лампочки, брязнули силові контактори, застрибали стрілки приладів; лабораторний зал сповнило приглушене гудіння. Іван Гаврилович зійшов униз і, мружачись, дивився в розтруб перископа, наводив руками потенціометрів мезонний промінь на чорну поверхню нейтриду. Вони не розмовляли між собою: кожен знав і розумів іншого без слів.
Опромінювання почалося. Того вечора була нерівна листопадова погода: то налітав короткочасний дрібний дощ, періщив у шибки, в залізне підвіконня; то з кошлатих хмар визирав блідий місяць, неясно освітлюючи темний зал, сірі колони, столи, мезонатор. Настрій у них був, мабуть, поганенький, як завжди буває, коли щось не виходить. Голуб і Сердюк по черзі підходили до розтруба перископа, дивились, як гострий пучок мезонів упирався в темну блискучу плівку нейтриду. Змін не було…
“4. У зразку нейтриду, знайденім у ямі, виявлено мікроскопічну щербинку, розміром двадцять п’ять на тридцять і на десять мікронів”.
Ці пункти свідчили про те, що відбувалося в камері мезонатора, в якій (тепер уже не в вакуумі, а в позитронній атмосфері!) мінус-мезони з величезною швидкістю вдиралися в темну плівку нейтриду.
Зміни були, тільки вони їх ще не помічали. В уяві Самойлов бачив, як негативні мезони передавали свій заряд нейтронам і нейтрид заряджувався. Це бувало й раніше, але все закінчувалося тим, що величезний негативний заряд антипротонів на поверхні нейтриду просто відштовхував чергові порції мезонів, і вчені бачили розпливчастий мезонний промінь. А коли виймали плівку нейтриду, нічого не було.
“Чому ж тоді не було вибуху? — причіпливо запитував себе Самойлов. — Та тому, що антипротонів було надзвичайно мало, мізерний шар на поверхні. Могло бути тільки слабке нагрівання нейтриду в цьому місці… Ще кілька дослідів — і Голуб, мабуть, зрозумів би, в чому справа!”
Того вечора через несправність у фільтрах мезонатора все відбувалося інакше. Антипротони, вірніше — антиядра, що виникли в нейтриді в мікроскопічній ямці, почали захоплювати з вакууму позитивні електрони. Виникали антиатоми: негативно заряджені ядра обростали позитронними оболонками. З нейтриду народжувалась якась антиречовина.
Яка? Можливо, це була антиртуть, адже ядра нейтриду, які осіли з ртуті, могли зберегти свою структуру… Її було небагато — мізерна краплинка антиртуті, що синювато поблискувала під променем мезонів.
Щоб краще було спостерігати за камерою, вони вимкнули світло в лабораторії. Вікон можна було не затемнювати: надворі вже стояла ніч. Хтось із них, Голуб чи Сердюк, перший помітив, як ІЇІД голубим вістрям мезонного променя на плівці нейтриду з’явилось щось, поки що незрозуміле. Що вони почували тоді? Мабуть, то були такі самісінькі почуття, як і при відкритті нейтриду. Радість, надія, таємничий страх? А що, коли випадковість, ілюзія?.. Півтора року тому під хмаринкою мезонів повільно й незрозуміло осідала ртуть, і всі вони, радісно схвильовані, бігали по лабораторії… Олекса Йосипович дістав з інструментальної шафи вкриту пилом пляшку вина, яку беріг, чекаючи цього дня. Чи запасся він пляшкою і на цей раз?..
Трохи згодом, коли краплинка антиртуті збільшилася, вони розглянули її і, мабуть, були вражені. Звичайна ртуть! Адже у вакуумі антиртуть нічим не відрізнялася від неї… Що й казати, це теж було надзвичайно, чудово: знову перетворити нейтрид на ртуть!
“2. Відомості від головного енергетика: вибух стався не під час досліду, а пізніше, коли мезонатор було вже вимкнуто з високовольтної мережі інституту”.
…Нарешті “ртуті” зібралося досить для аналізу, вони вимкнули мезонатор. Микола пам’ятав ту глибоку й спокійну тишу, яка наставала в такі хвилини у лабораторії. Увімкнули світло, зійшли на мостик. Хвилювались, ясна річ. Адже, якщо це навіть була звичайнісінька ртуть, все одно: це ж вони, Голуб і Сердюк, зробили ці атоми!
Мабуть, Іван Гаврилович знов узявся за ручки маніпуляторів; сталеві пальці обережно підхопили пластинку нейтриду і перенесли її в допоміжну камеру. У свинцеве віконце було добре видно темну пластинку, що лежала на бетонній плиті і маленьку блискучу краплинку “ртуті”. Вона все ще лишалася звичайною краплинкою, ця антиртуть, поки в камері зберігався вакуум.
Увімкнули моторчик, скло почало підніматися. Обоє нетерпляче схилилися до камери… В щілину між бетоном і склом вдерлося повітря — звичайнісіньке повітря, яке складається із звичайних молекул, атомів, протонів, нейтронів, електронів і яке стало тепер найсильнішою ядерною вибухівкою. Вростанню мить свого життя вони побачили, як маленька краплинка на нейтриді починає збільшуватись, перетворюючись у нестерпно гарячу й блискучу ясно-голубу кулю… Вибуху вони вже не почули.
** *За вікнами чорніла ніч. Лампочки під стелею тьмяно світилися в прокуреному повітрі. На голих стінах кімнати висіли тепер уже непотрібні бузкові фотокопії креслень мезонатора. Якій і Самойлов сиділи за столом, заваленим паперами, і мовчали, думаючи кожен про своє. Микола ще бачив,
