Чорні зорі - Володимир Іванович Савченко

Академік кивнув:

— Починайте… З богом, як казали діди.

Микола натиснув кнопку сирени. В зоні пролунало протяжне страхітливе завивання, сигнал усім: “Бути в сховищах!”

Усі стали біля перископів. Через хвилину сирена замовкла.

Самойлов, ні на кого не дивлячись, підійшов до столика, на якому стояв сельсин-мотор системи керування увімкнув рубильник і взявся за ручку… Серце калатало так, що здавалося, стукіт його чути в усьому бліндажі “А що, коли система керування відмовить?”

Тепер електричний кабель точно передавав зусилля руки за вісім кілометрів — у мотор, з’єднаний і кришкою циліндрика. Спочатку ротор піддавався туго. Та ось опір ручки ослаб — кришка циліндрика там, у степу, почала відкручуватися. Микола, припавши до окуляра свого перископа з темним світлофільтром, крутнув ще й ще раз…

Засніжена рівнина, яка крізь фільтр здавалася синювато-чорною, раптом спалахнула вдалині широкою сліпучою біло-голубою загравою. Неначе кількасотметрова електрична дуга ввімкнулася в степу! Очі, до болю засліплені спалахом, вже нічого не бачили, крім цієї яскравої смуги.

Після кількох секунд тиші долетів пронизливий, скреготливий звук. Зі стелі бліндажа посипався пил. Це можна було б назвати свистом, коли б силою своєю він не був схожий на нестерпний рев. Там, біля самого горизонту, з малесенького отвору в нейтрид-циліндрику вихоплювалась перетворена в пару антиртуть і згоряла космічним вогнем.

Чимало випробувань бачили ці люди, члени комісії — військові, інженери, конструктори, творці атомних електростанцій, учені-експериментатори. Вони бачили перші атомні вибухи, вибухи водневих бомб, що оплавляли землю і затьмарювали сонце, спостерігали гігантський зловісний гриб високо в небі… І завжди до захоплення перемогою людського розуму домішувався жах перед страхітливістю застосування величезного відкриття. Але такого, як сьогодні, вони ще не бачили. Ось уже десять, двадцять, сорок секунд із крихітної цяточки край степу з ревом виривається ядерний вогонь! Тепер не було страху, тому що це норовисто ревла міцно загнуздана, підкорена й знешкоджена, наймогутніша з енергій — енергія взаємного знищення речовини й антиречовини. Люди бачили не лише вогняну смугу в степу; вони бачили майбутню безмежно могутню людину — володаря цієї енергії; бачили космічні ракети, з нейтридних дюз яких виривалося це полум’я, могутні машини з нейтриду, які створювалися цим вогнем; розплавлену ними кригу на Півночі й покриті зеленню пустелі Півдня. Вони ясно бачили майбутнє.

І Микола Самойлов також бачив його. Вже не було стомленої людини із змарнілим обличчям і хворобливо поблискуючими очима. Вся його розгубленість, сумніви, невпевненість згоріли у цій яскравій, як блискавка, хвилині щастя. Очі боліли від сліпучого спалаху, якого не могли згасити навіть темні світлофільтри в перископі, але він стійко, не моргаючи, дивився на смугу ядерного вогню.

Врешті степ згас. Стало тихо. Усе навколо — сніг, обличчя людей, бліндаж — здалося тьмяним і похмурим. У низьких хмарах усі помітили якусь смугу. Коли очі звикли до денного світла, то побачили: хмари над місцем спалаху випарувались, утворивши довгий просвіт. Крізь нього було видно голубе зимове небо. Та незабаром од землі піднялися нові хмари від снігу, що розтав, і закрили просвіт.

Помилки не було. І Микола тільки тепер по-справжньому відчув утому, що налягла на нього, величезну, нелюдську втому, від якої навіть неможливо заснути.

День закінчувався. Смуги сонячного світла, виблискуючи поодинокими пилинками, пронизували з кінця в кінець зал лабораторії “великих енергій”. Вони падали на стіну центральної зони беватрона, і сірий бетон м’яко світився золотими плямами; торкалися штанг маніпуляторів — і відполірований метал блищав так, що на нього боляче було дивитися; відбивалися десятками зайчиків від шкал численних приладів, і на стелі виникла химерна гра світла.

Прибиральник-негр водив поміж столів і колон пилосос, що глухо гудів. Співробітники вже вимкнули прилади, поховали все зайве в столи і, з нетерпінням позираючи на годинники, коротали розмовами останні хвилини перед відходом.

— Чи бачиш, Френк, — підморгнув один молодий інженер своєму колезі. — Наш Ендрю Хард знову засидівся. — Він кивнув головою в дальній кінець залу.

Там за столом сидів і щось зосереджено писав на аркушиках паперу літній чоловік. Сонце рельєфно освітлювало його схилену голову: іскристе волосся — закручене, як у староримських скульптур, м’який відвислий ніс, глибокі зморшки біля очей і вздовж щік довгастого обличчя.

— Професор Гарді робить нове відкриття! — в тон першому відповів другий інженер.

Вони, посміхаючись, почали одягатися.

Незабаром у лабораторії стало порожньо.

Через півгодини, коли сонце зайшло і зал окутали сутінки, професор Гарді встав з-за столу й попростував до вимикача, щоб запалити світло. Але по дорозі він забув про свій намір і зупинився біля вікна.

…Небо, темно-синє вгорі, на горизонті мінилося холодним багрянцем. Далекі будинки на його тлі стояли чіткими, немов вирізаними з чорного паперу, прямокутниками. Маленький реактивний бомбардувальник, позолочений сонячним промінням з-під горизонту, на багатокілометровій висоті розтинав небо здвоєною рожево-білою хмаристою смугою.

Професор дивився і не помічав цього нічого, обмірковуючи ідею досліду, яка раптово виникла в його голові. Він відвернувся від вікна і, так і не ввімкнувши світла, попростував до пульта беватрона. Відшукав потрібний вимикач і повернув його. Великий овальний телеекран освітився зсередини. На мармуровій плиті в камері лежала маленька чорна пластинка нейтріуму. Під неяскравим світлом внутрішньої лампи вона здавалася діркою з обірваними краями, пробитою в білому мармурі.

Гарді важельками повернув праворуч і ліворуч об’єктив телекамери всередині беватрона: все було на своєму місці, готове для досліду. “Спробувати?..” Ще не вирішивши остаточно, він увімкнув насоси відкачування, щоб підвищити вакуум у камері. Серед лабораторної тиші почувся тихий гарячковий стукіт насосів.