Чорні зорі - Володимир Іванович Савченко
— І коли проїсть хоч найменший отвір, — ревниво підхопив Яків, — у камеру ввійде повітря і… вибух, як в Америці!
Після цього вони й кинулися на вулицю, у мокру грудневу заметіль: мерщій на завод!
** *Місто залишилось позаду. На безлюдному шосе водій перейшов на граничну швидкість. На пологих заглибинах асфальту “Победу” підкидало, немов на бруківці.
— В усякому разі, треба перевірити, — заспокоюючись, сказав Микола. — Можливо, нам і не доведеться повторювати Голубів дослід, а пощастить відразу одержати антиречовину.
— Американці, мабуть, теж гнали свої мезонатори кілька років підряд, от у них нейтрид і проїло… — задумливо мовив Яків.
Завод займав обнесене кам’яною огорожею квадратне поле з кілометровими сторонами. Вони проїхали повз кілька охоронних будок, і таксі зупинилося коло прохідної. Біля віконечка курив молоденький солдат заводської охорони. Побачивши начальство, він кинув цигарку й виструнчився.
— Ех, чорти б його забрали! У тебе ж перепустки немає! — глянувши на Якова, з досадою мовив Самойлов. — І як ми не замовили вдень?.. Тепер не пропустять.
— Так точно, товаришу головний технолог, не пропущу, — співчутливо підтвердив солдат. — Не можу вночі, не маю права. Мені за це, знаєте, як перепаде?
— От іще морока! — Самойлов на секунду замислився. — Ну, що ж, доведеться тобі почекати мене тут. Я знайду начальника охорони, скажу йому…
Микола віддав свій жетон і пішов на заводське подвір’я. Яків розгублено глянув йому вслід, а потім сів на лаву і став чекати.
** *У мезонаторному цеху було так по-діловому спокійно, що Самойлов на якусь мить завагався: чи не даремні всі ці їхні страхи? Довгою шеренгою стояли чорні, лискучі при світлі лампочок, симетричні громаддя мезона-торів. Біля пультів сиділи оператори в білих халатах. Деякі, вдивляючись в екрани, щось регулювали. Величезний високий зал сповнювало стримане монотонне гудіння.
На проході з’явилася висока постать у халаті. Самойлов упізнав у ній свого помічника й заступника Кованька. Його гострий ніс був прикритий знизу респіратором.
— А-а, Микола Миколайович! — Кованько підняв респіратор, щоб мова його звучала ясніше. — Чого це ви серед ночі? Як там в інституті?
— Потім, Юрко, — Самойлов нервово потиснув йому руку. — Скажи, всі мезонатори завантажені?
— Так. А що?
— Давай погасимо один. На якому зараз дуже блимає?
— На всіх… — (Від його спокою Самойлову стало моторошно). — Давайте вимкнемо дванадцятий… — Кованько підійшов до найближчого мезонатора, вимкнув прискорювачі, іонізатори і взявся за рубильники вакуумних насосів.
— Зажди! Не чіпай! — крикнув Самойлов і схопив його за руку.
Опівночі охорона в прохідній змінилася. Новий вартовий поглядав на Якіна підозріло.
“Еге ж, так і побіжить Микола шукати начальника охорони! Він, мабуть, як тільки зайшов у цех, одразу забув про мене… — сумовито роздумував Яків. — Навіщо я йому? Він на заводі хазяїн, сам усе зробить… Не спромігся навіть пропуска організувати! А хто ж, як не я, на штовхнув його на думку про завод… Ех, Самойлов, Микола! Ще товаришем себе зве! Відіпхнути мене хоче, в генії пнеться… Ні, я його таки дочекаюся!”
** *Юрій Кованько не звик розпитувати начальство Він любив до всього доходити самотужки. Але тепер, позираючи на Самойлова, який напружено вдивлявся в екран, на крапельки поту на його чолі, він не витримав:
— Та скажіть же, в чому справа, Миколо Миколайовичу!
Микола не почув його слів. Він припав поглядом до групи зірочок, які безперервно блимали в темряві камери — у лівому нижньому кутку, на стику трьох пластин нейтриду. Він увімкнув внутрішнє освітлення і спрямував промінь у цей куток. Там блиснула маленька краплинка. “Антиртуть! А ось іще невеличка крапелька — також антиртуть”.
Він підвів голову, кивнув Кованьку:
— Поглянь сюди… Бачиш — краплинка в кутку, малесенька?
— Бачу, — помовчавши, сказав Кованько. — Я такого раніше не помічав…
— Це та сама речовина, від якої…
Самойлов почув за спиною чиєсь дихання і вчасно озирнувся: позаду мовчки стояли оператори. Їм було цікаво: всі знали, що Самойлов розслідує причини катастрофи в Ядерному інституті.
“Скажи їм зараз, — майнуло у Миколи в голові, — таку паніку зчинять, що…”
Він сухо звернувся до операторів:
— Ідіть на свої місця, товариші. Стежте за мезонаторами.
Люди в білих халатах зніяковіло розбрелися.
— У тебе ключі від кабінету? — спитав Самойлов Кованька. Той порився в кишенях, знайшов. — Я піду подзвоню директорові, а ти тимчасом перевір усі вакуумні системи й увімкни допоміжну відкачку.
Самойлов прочитав німе запитання в карих Кованькових очах.
— Це… те саме, що спричинило вибух у лабораторії Голуба, — стиха сказав Самойлов. — Тільки нікому ні слова, інакше… сам розумієш…
** *Голос у Власова був сонний і благодушний. Очевидно, директор уже збирався лягати.
— Здрастуй, Миколо Миколайовичу! Звідки ти дзвониш?
— Я з заводу, Альберте Борисовичу… — Самойлов запнувся. — Товаришу директор, я вимагаю негайно зупинити завод, точніше —
