Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Богдан таки віддав їй свою куртку. І справді ні про що більше не розпитував.
Арна комусь телефонувала, відійшовши на три конспіративні метри, і вільний заміський вітер відносив її слова і довгі краї салатової хустинки, а його, Богдана, без куртки реально пробирало до кісток. Ще тримаючи мобільник біля маленького вушка, пронизаного сьогодні лише ледь помітними цвяшками, Арна труснула головою, закликаючи йти за нею і одночасно вказавши напрямок, і вони рушили в бік низької приземкуватої будівлі, з-за якої поважно виїжджав, погойдуючись, здоровецький літак. Правду кажучи, Богдан узагалі вперше в житті опинився в аеропорту. Ганька розповідала, буцімто раніше, за батькової служби, вони весь час літали сюди-туди, але що вона могла запам’ятати в своїх три роки?
Арна встромила у віконце свій і Богданів розгорнуті паспорти — промайнула його ганебна капловуха світлина і її непізнавана, з нормальною дівчачою зачіскою до плечей, — і наступної миті він уже тримав у руках дві довгих товстелезних книжки, що виявилися квитками на літак. Богдан узяв свій і марно спробував розібратися, принаймні відшукати місце призначення, куди вони, власне, летять.
Арна зауважила його намагання і озвучила сама. Нудна назва міста-проїздом дорогою до моря (Богдан пам’ятав, атож, таки пам’ятав зі своїх трьох років ошатну вежу вокзалу і його немислимий запах, сурогат повітря, непридатний, щоб ним дихати) — продзвеніла-прошелестіла, мов вірші під музику.
— Навіщо? — зачудовано запитав він.
— У тебе на сьогодні інші плани? — дуже вчасно поцікавилась Арна. — Ще пофестивалити збирався?
— Н-ні.
— І я ні. Не люблю останнього дня, всі вже з бодуна, смертельно втомлені, та все одно товчуться, тягнуть час, силкуються ще урвати від свята життя. Хай йому, проїхали. Хочу на море.
— На море, — пробурмотів Богдан.
— Сподіваюся, там тепло, — додала Арна. — Краще б до Туреччини, але в нас дехто не має закордонного паспорта. Як ти взагалі живеш? Гаразд, ходімо на посадку.
— Вже?
Атож, усе було вже, відразу, без перерв і провисань, їхній з Арною час переможно летів уперед, а решта людей, повільні, аж наче напівстерті, безнадійно відставали, на щось чекали, залишалися позаду і не мали значення. Літак відчинив овальні дверцята, схожі на вхід до гобітської нори, чорт, ну як я міг дожити до вісімнадцяти років і жодного разу не літати літаком? — і всміхнулася стюардеса в синій пілотці, і за вікном виявилися ті ж таки поля, лісосмуги, накреслені, як з’ясувалося, такими рівними-прерівними квадратами, черепицею, шахівницею, концептуальним орнаментом, затягнутим блакитнавим серпанком, класно, що сьогодні на небі ні хмаринки… Арна поблажливо — чого я там не бачила? — пустила Богдана до вікна, і скло ілюмінатора холодило його розплющений ніс, мабуть, страшенно смішний з того боку, звідки нікому було дивитися і хихотіти.
Стюардеса щось говорила кількома мовами, і Богдан подумав: літаки, вони ж літають чітко за часом, керовані купою диспетчерів, — що там почнеться, коли вони помітять? Та й чи помітять?
Найпростіший експеримент: швидкість-час-відстань, відстань відома і незмінна — а що станеться з рештою двома величинами, якщо одну з них ми розганяємо на власний розсуд? Чорт забирай, я знову забув засікти час, як планував на злеті. А можливо, це так і діє, по-справжньому прискоритися виходить лише тоді, коли забуваєш про час? Так і є, вже пропонують пристебнутися, наш літак іде на посадку, і Арна теж, попри всі свої поблажливі понти, зворушливо витягує шию, голу з-під курточки, намагаючись визирнути в ілюмінатор.
— Далі як? — запитав, коли вони вистрибнули з аеропортівського автобуса і відокремилися від натовпу, що посунув по багаж.
Він невиразно пам’ятав про якісь автобуси, тролейбуси — зараз уже, мабуть, маршрутки? — скільки це може коштувати?.. Чомусь думати вдавалося лише про гроші, вони загалом іще були, остання лілова п’ятдесятка і трошечки дрібняків.
— Ясна річ, автостопом, — відповіла Арна. — Ти коли-небудь стопив?
Богдан похитав головою, і вона, звісно, заливчасто розреготалася:
— Здуріти можна, як ти живеш?!
Він і сам не знав.
І вони опинилися на трасі, де теж віяв вітер, але набагато тепліший, ніж там, у далекому тепер місті, і краєчки Арниної хустинки летіли їй в обличчя, і тріпотів, мов зелене крило, рукав вітрівки на піднятій руці. А згодом уже сиділи в кабіні з чортиком на шибці, й Арна теревенила з немолодим далекобійником, зміст їхньої балачки від Богдана вислизав, найімовірніше, вона й не мала жодного змісту, просто наповнювала спільний простір веселими словами, щось на кшталт озонування повітря. Брати участь у цьому в Богдана не виходило, і він розгорнув Марковичеву книжку, погортав механічно, а потім мимоволі вчитався — аж тут вони і приїхали.
Далекобійник і Арна побажали одне одному щасливої дороги, і вона зіскочила з підніжки перша, раніше, ніж виліз Богдан.
— Красивезно, скажи?
— Красивезно, — мовив він.
На спадистій вершині гори, схожій на кудлатого заснулого звіра, лежала шапка хмар, важких і сизих, а його морда занурювалася в море, гладеньке і срібне, з сивуватими розводами до кольору хмар. Воно було нерухоме у майже ідеальному півколі бухти, з протилежного рогу якої здіймалися з розплавленого срібла дві скелі. Богдан змалечку пам’ятав геть інше, синє море. Але тоді було літо, а не осінь.
З-за хмари виринуло сонце, і море вмить стало синє.
— Ходімо, — сказала Арна. — Скупаймося.
— Хіба зараз вода не холодна?
— Жартуєш?