Фундація та Імперія - Айзек Азімов
– І тому він нас залишив у спокої?
– А що ми знаємо про його місію та його таємницю? Він шпигував за нами не для того, щоби схопити. Можливо, він подумав, що йому краще не ризикувати і не посвячувати нас у свій план?
Бейта повільно сказала:
– Не будь упертим, Торі. Це дійсно пояснює ситуацію.
– Це схоже на правду, – погодився Міс.
Торан розгубився перед цією одностайністю. Гарячкові поясненнях блазня стурбували його. Щось у них було не те. Проте він був збитий з пантелику, і, попри його бажання, його гнів минав.
– На якусь мить, – прошепотів він, – я повірив, що ми переможемо бодай один із кораблів Мула.
В його очах застиг біль за втраченим Притулком.
Інші його зрозуміли.
22. Смерть на Неотренторі
НЕОТРЕНТОР – …Маленька планета Делікасс, перейменована після Великої Руїни, вже майже сто років була місцем, де правила остання династія Першої Імперії. Це був примарний світ і примарна Імперія і її існування мало лише юридичне значення. За правління першого з неотренторіанської династії…
Галактична енциклопедія
Неотрентор – оце так! Новий Трентор! Але окрім назви ці дві планети не мали нічого спільного. За два парсеки звідси ще сяяло сонце старого Трентора, і колишня столиця Галактичної Імперії минулого століття ще рухалася крізь космос, тихо і невпинно проходячи свою орбіту.
На старому Тренторі досі мешкали люди. Небагато – можливо, сто мільйонів – а ще п’ятдесят років тому тут метушилося сорок мільярдів. Величезний, металевий світ був ущент зруйнований. Опертя численних башт, що мали спільну основу, яка охоплювала всю планету, були розтрощені. Вони зяяли дірами від пострілів та були вкриті кіптявою пожеж. Саме так виглядали уламки Великої Руїни, що спіткала цю планету сорок років тому.
Вражало, що світ, який був центром Галактики протягом двох тисячоліть, володарем безмежних просторів та домівкою для законодавців і правителів, чиї примхи ніщо не стримувало, загинув за місяць. Вражало, що світ, який оминули великі завоювання та поразки одного тисячоліття і громадянські війни іншого, зрештою, загинув. Вражало, що гордість Галактики перетворилася на труп, який гнив і розкладався.
Дивовижно і водночас жалюгідно!
Але мали проминути ще декілька століть, перш ніж могутнє творіння п’ятдесяти поколінь людей занепало б остаточно. Лише те, що людей ставало все менше, зробило з нього пустку.
Ті мільйони, які вижили, тоді як мільярди загинули, роздерли блискучу металеву основу планети, відкривши ґрунт, який вже тисячі років не бачив сонця.
Людство, що колись звільнилося від тиранії довкілля і оточило себе механічними творіннями власного розуму, знову повернулося до землі. На колишніх величезних шосе тепер росли пшениця та кукурудза. А в затінку веж паслися вівці.
І вже існував Неотрентор. Досі це була темна планетка в тіні могутнього Трентора, аж поки туди не втекла перелякана імператорська родина, яка квапилася врятувати свої життя, поки полум’я Великої Руїни не дісталося до неї і Трентор не став її останнім притулком. Вона затрималася на цій планетці, перечікуючи, поки вщухне полум’я бунту. Тут, у примарній розкоші, імператор правив рештками Імперії.
Галактична Імперія складалася із двадцяти сільськогосподарських світів.
Даґоберт ІХ, правитель двадцяти світів впертих землевласників та похмурих селян, був Імператором Галактики та Володарем Всесвіту.
Даґобертові ІХ було двадцять п’ять років того кривавого дня, коли він приземлився зі своїм батьком на Неотренторі. Його очі та розум пам’ятали досі славу та могутність колишньої Імперії. Але його син, що мав колись стати Даґобертом Х, народився вже на Неотренторі.
Двадцять світів були всім, що він знав.
Лише в Джорда Коммасона, єдиного на Неотренторі, був аеромобіль із відкритим верхом, і він мав на це підстави. Річ не лише в тому, що Коммасон був найбільшим землевласником на Неотренторі. Головна причина полягала в іншому. Колись він був компаньйоном та злим генієм молодого спадкоємця престолу, що завдавав чимало клопотів суворому імператорові. Коммасон досі був його компаньйоном та злим генієм, проте спадкоємець престолу вже подорослішав і тепер ненавидів та тримав у своїх руках старого імператора.
Тому Джорд Коммасон у своєму аеромобілі, оздобленому перламутром, золотом та люметроном, через що зайве було на нього чіпляти герб, оглядав свої землі, величезні молотарки та комбайни, фермерів-орендарів та механіків і ретельно обмірковував свої проблеми.
Поруч із ним сидів згорблений та зморшкуватий водій, що м’яко вів машину за вітром і усміхався.
Джорд Коммасон говорив, звертаючись до вітру, повітря та неба:
– Пам’ятаєш, що я тобі казав, Інчні?
Вітер поворушив ріденьке сіре волосся Інчні. Його усмішка стала ширшою, а вертикальні зморшки на щоках поглибилися так, ніби він зберігав у них якусь вічну таємницю. Він відповів пошепки, зі свистом виштовхуючи слова крізь зуби.
– Пам’ятаю, сер, я думав про це.
– І що ж ти надумав? – у голосі Коммасона відчувалося роздратування.
Інчні пригадав, як на Тренторі він був молодим та вродливим лордом. На Неотренторі він став потворним дідуганом, живучи з милості сквайра лорда Коммасона і відпрацьовуючи її хитрими порадами. Він дуже тихо зітхнув.
Тоді тихо додав:
– Гості з Фундації, сір, прибули дуже вчасно. Тим паче нам на руку, що в них лише один корабель та один чоловік, здатний битися. Це тішить.
– Тішить? – похмуро перепитав Коммасон. – Можливо. Але ці люди є чарівниками і можуть бути могутніми.
– Не переймайтеся, – пробурмотів Інчні, – туман відстані приховує від нас правду. Фундація – це лише світ. А її громадяни – лише люди. Якщо в них вистрілити, вони помруть.
Інчні вів машину, не сходячи з курсу. Внизу мерехтіла звивиста річка. Він пошепки додав:
– І хіба вони самі не говорять про людину, яка влаштувала повстання на Периферії?
У Коммасона раптом зануртували підозри.
– Що ти про це знаєш?
На обличчі водія не було й тіні усмішки.
– Нічого, сір. Це було лише запитання.
Сквайр вагався недовго. З брутальною щирістю він сказав:
– Ти нічого не питаєш просто так. А ще не будь такий цікавий, бо тобі за це колись скрутять твою тонку шию. Та гаразд. Цього чоловіка звати Мулом, його підданий був тут кілька місяців тому… в одній справі. Тепер я… чекаю… коли ця справа завершиться.
– А ці прибульці? Може вони не ті, хто вам потрібен?
– Вони не нагадують опис.
– Фундацію вже захопили…
– Я тобі про це не казав.
– Я чув про це, – незворушно продовжив Інчні, – і якщо це правда, тоді йдеться про
