Фундація та Імперія - Айзек Азімов

– Ваша імператорська величність були до нас дуже люб’язні, але час, відведений нам для аудієнції, завершився.

На якусь мить Даґоберт ІХ справді став схожим на імператора, коли підвівся і випростався, поки його відвідувачі одне за одним вийшли за двері, куди увірвалися двадцятеро озброєних людей і оточили їх щільним кільцем.

Спалахнули постріли…

До Бейти повільно верталася свідомість, але без тривожного відчуття, що вона не знає, де перебуває. Вона добре пам’ятала дивакуватого старого, який називав себе імператором, а також інших людей, які чекали зовні. Артритичне поколювання в суглобах пальців означало, що до неї застосували електрошоковий пістолет.

Вона не стала розплющувати очі і уважно прислухалася до голосів.

Їх було двоє. Один був повільний і обережний, у ньому вчувалося лукавство, що ховалося під позірною послужливістю. Інший був хрипкий та низький, майже п’яний, і звучав якось уривчасто. Бейті не подобався ні той, ні інший.

Низький голос домінував.

Бейта вловила останні слова.

– Він житиме вічно, цей старий безумець. Це мене втомлює і дратує. Коммасоне, я щось вигадаю. Бо я теж старію.

– Ваша високосте, спершу варто поміркувати, чим нам можуть бути корисні ці люди. Можливо, ми довідаємося про іншу силу, ніж та, якою ще володіє ваш батько.

Низький голос щось замурмотів. Бейта розчула лише слово «дівчина», але інший улесливий голос раптом тихо й огидно захихотів і додав по-товариськи, майже зверхньо:

– Даґоберте, ти не старієш. Ті, хто каже тобі, що ти не двадцятирічний юнак, брешуть.

Вони разом розреготалися, і в Бейти пішов мороз по шкірі. Даґоберт… ваша високосте…Старий імператор казав про впертого сина, і прихований смисл цього шепотіння боляче вразив її. Але ж такі речі не трапляються з людьми у реальному житті…

Враз у розмову втрутився Торан, вихлюпнувши купу проклять.

Вона розплющила очі, і побачила чоловіка біля себе. В його очах відразу ж показалося полегшення. Він розлючено їм сказав:

– Ви відповідатимете за цей розбій перед імператором! Відпустіть нас!

Раптом Бейта зрозуміла, що її зап’ястя та щиколотки прикріплені до стіни та підлоги з допомогою сильного гравітаційного поля.

Той, хто мав низький голос, засопівши, підійшов до Торана. Він був череватий, дивився з-під важких повік і мав на голові ріденьке волосся. На його гострому капелюсі красувалося яскраве перо, а канти камзола прикрашала срібляста металева піна.

Він глузливо розреготався, не приховуючи зловтіхи.

– Перед імператором? Цим нікчемою і божевільним?

– У мене є його перепустка. Жоден підданий не може перешкоджати нам.

– Але я не підданий, космічний мотлоху. Я регент і кронпринц, і до мене слід звертатися належним чином. Що ж стосується мого бідного дурного батька, іноді він має розвагу, приймаючи гостей. І ми йому догоджаємо, тішачи його смішне імператорське самолюбство. Але це для вас не має жодного значення.

Тоді він підійшов до Бейти, що глянула на нього з презирством. Принц нахилився ближче, і вона відчула його дихання.

Він сказав:

– У неї гарні очі, Коммасоне. Коли вона їх розплющує, стає ще гарнішою. Гадаю, вона мене влаштує. Це буде гарна страва для того, хто має пересичений смак, чи не так?

Торан шарпнувся, але марно. Кронпринц не звернув на нього уваги, і Бейта відчула, як ціпеніє від страху. Еблінг Міс досі не прийшов до тями, його голова безсило звісилася на груди, але Бейта здивовано помітила, що очі Магніфіко розплющені й уважні, ніби він прийшов до тями вже давно. Ці величезні карі очі на тупуватому обличчі поглянули на Бейту.

Він схлипнув і мотнув головою в бік кронпринца:

– У нього мій візіосонор.

Кронпринц різко повернувся на новий голос.

– Це твоє, потворо? – він зняв інструмент із плеча Міса, де той висів на зеленому ремінці і де вона його не зауважила.

Тоді незграбно помацав його, намагаючись зіграти якийсь акорд, але не зміг.

– Ти вмієш на ньому грати, потворо?

Магніфіко кивнув.

Торан раптом сказав:

– Ви пограбували корабель Фундації. Якщо імператор не покарає вас за це, тоді це зробить Фундація.

Інший чоловік, що називався Коммасон, повільно відповів:

– Яка ще Фундація? Чи Мул вже не є Мулом?

Ніхто йому не відповів. Принц усміхнувся, показавши великі нерівні зуби. Поле, що тримало блазня, вимкнулося, і той раптово впав на ноги. До рук йому тицьнули візіосонор.

– Зіграй для нас, потворо, – наказав принц. – Зіграй серенаду про любов та красу для нашої чужоземної леді. Розкажи їй, що державна в’язниця мого батька – це не палац, але я можу забрати її до справжнього палацу, де вона плаватиме у трояндовій воді і запізнає кохання принца. Заспівай їй про любов принца, потворо.

Він умостив свої товсті стегна на мармуровому столі і ліниво гойднув ногою. Його пихатий і масний погляд викликав у Бейти нестримну лють. Торан напружив м’язи, намагаючись звільнитися, але лише вкрився потом і скривився від болю. Еблінг Міс заворушився і застогнав.

Магніфіко здушеним голосом відповів:

– Мої пальці заклякли і від них жодної користі…

– Грай, потворо! – заревів принц. Він дав знак Коммасону, щоби той зробив менш яскраве світло, і схрестивши руки, став чекати.

Пальці Магніфіко швидкими й ритмічними стрибками зарухалися по клавішах інструмента – і кімнату перетнуло яскраве світло у формі веселки.

Залунав низький, тихий звук, пульсуючий та сумний. Він став голоснішим, нагадуючи сумний сміх, а ген далеко почувся глухий дзвін.

Здавалося, що темрява гусне. Музика досягала Бейти, немов відгортаючи невидимі ковдри. Світло мерехтіло із глибини – ніби на дні глибокої ями запалили свічку.

Її очі машинально напружилися. Світло пожвавішало, але залишалося невиразним. Воно скрадалося, не виявляючи своїх кольорів, а музика раптом стала неприємно гучною та лихою, розквітнувши високим крещендо. Світло шалено замерехтіло, швидко рухаючись у зловісному ритмі. Було видно, як щось звивається у напівтемряві. Щось із отруйними металевими лусочками сіпалося і позіхало. І музика сіпалася й позіхала разом із ним.

Бейта гамувала дивне хвилювання, а потім подумки спинила себе. Це відчуття нагадало їй перебування у Часовому Сховищі й останні дні на Притулку. Це було оте саме жахливе, нудотне, чіпке павутиння відчаю та шляхетності. Вона зіщулилася, пригнічена цим відчуттям.

Музика, наче жахливий регіт, гриміла над нею, і луската скорчена потвора на іншому кінці телескопа у маленькому колі світла зникла, щойно вона розпачливо відвернулася. Її лоб був вологим і холодним.

Музика, що тривала десь хвилин п’ятнадцять, вщухла, і ця тиша дала Бейті неймовірну насолоду. Коли спалахнуло яскраве світло, вона побачила перед собою обличчя Магніфіко – спітніле, похмуре, з божевільними очима.

– Міледі, – зойкнув він, – як ви?

– Непогано, – сказала вона, – але чому ти так грав?

Вона побачила,