Господиня - Стефані Маєр

Джаред спостерігав за цією сценою, вишкіривши зуби. Наче несповна розуму, Мелані знову намагалася кинутися до нього. Але я вже подолала шок несподіваної зустрічі й не збиралася бути такою дурепою, як вона. Ні, вона більше не прорветься. Я замкнула її за всіма ґратами, що змогла звести у своїй голові.

«Заспокойся. Невже ти не бачиш, з якою ненавистю він на мене дивиться? Хай що ти скажеш, буде тільки гірше. Ми трупи».

«Але Джаред живий, Джаред тут», — повторювала вона своє магічне заклинання.

Тиша, що панувала у печері, кудись поділася. Тепер звідусіль і водночас линув шепіт, ніби щось відбулося, а я це проґавила. Але розібрати оте приглушене сичання я не могла.

Мої очі швидко обмацали купку людей — усі дорослі. Меншої, молодшої постаті поміж них не було. Моє серце боляче стиснулося, і Мелані спробувала оволодіти моїми вустами, щоб озвучити запитання. Проте я рішуче її втихомирила. Нема до кого говорити, тут немає нічого, крім люті й ненависті на обличчях незнайомців, люті й ненависті на Джаредовому обличчі.

Поки крізь шипляче стовписько не протиснувся ще один чоловік. Він був високий і худий, під шкірою випиналися кості. Волосся було якогось незрозумілого кольору — чи то каштанове, чи темно-русяве. Як і худорляве тіло та напівтони волосся, риси його обличчя також були тонкими і невиразними. Але в лиці не було гніву і люті, і саме через це воно привернуло мою увагу.

Інші розступилися перед цим непримітним чоловіком, ніби він мав особливий статус. Лише Джаред не відступився. Він дивився тільки на мене, не змістившись ані на дюйм. Але довгань просто обійшов його, ніби камінь.

— Добре, добре, — сказав чоловік дивним привітним голосом після того, як обігнув Джареда і побачив мене. — Ось і я. Що тут у нас?

Йому відповіла тітка Меґґі, яка раптово з’явилася поруч.

— Джеб знайшов оце в пустелі. Раніше це була наша племінниця Мелані. Здається, вона прийшла за орієнтирами, які їй дав він, — тітка кинула на Джеба злісний погляд.

— М-м-м, — пробурмотів кістлявий довгань, із цікавістю мене роздивляючись. Наче оцінював, і та його оцінка видалася мені дуже дивною. Здавалось, йому сподобалося те, що він побачив. Але чому — лишалося для мене загадкою.

Раптом моя увага переключилася на іншу жінку — дівчину, що визирала з-за його спини. В око впало її яскраве волосся.

«Шерон!» — зойкнула Мелані.

Кузина Мелані збагнула з моїх очей, що її упізнали, й обличчя її враз закам’яніло.

Я різко відігнала Мелані у найдальший куток своєї голови: «Ш-ш-ш!»

— М-м-м, — знову промовив чоловік, киваючи.

Він простягнув руку до мого обличчя — і вельми здивувався, коли я від неї відсахнулася і зіщулилася біля Джеба.

— Не бійся, — сказав чоловік і всміхнувся, аби мене підбадьорити. — Я не завдам тобі болю.

Він знову потягнувся до мого обличчя. Я щільніше притиснулася до Джеба, проте Джеб ліктем підштовхнув мене вперед. Довгань торкнувся моєї щоки трохи нижче вуха і ніжніше, ніж я очікувала, крутнув моє обличчя убік. Я відчула, як його пальці мацають мені потилицю, і зрозуміла, що він шукає шрам від утілення.

Краєчком ока я стежила за Джаредом. Те, що робив довгань, його відверто засмутило, і мені здалося, я знала чому. Яка ж, мабуть, ненависна йому ота тонка рожева смуга на моїй шиї!

Джаред насупився, і я з подивом відмітила, що гнів майже випарувався з його обличчя. Натомість брови зійшлися на переніссі — він здавався стурбованим.

Довгань опустив руку і відійшов од мене. Його очі світилися азартом, губи задумливо стиснулися.

— На вигляд вона здорова, незважаючи на помітне виснаження, зневоднення і голодування. Гадаю, ви влили в неї достатньо води, аби зневоднення нам не завадило. Що ж, почнімо, — і він зробив дивний підсвідомий жест, наче миє руки.

Зіставивши його слова і проведений ним короткий огляд, я збагнула: цей люб’язний на перший погляд чоловік, який обіцяв не робити мені боляче, і є лікар — доктор, Док.

Дядько Джеб тяжко зітхнув і заплющив очі.

Лікар простягнув мені руку, чекаючи, що я вкладу в неї свою долоню. Натомість я міцно стиснула за спиною кулаки. Він знову поглянув на мене лагідним поглядом, оцінюючи страх, що бринів у моїх очах. Куточки його губ опустилися донизу — він не хмурився, а просто міркував, як краще діяти далі.

— Кайле, Іяне! — гукнув він, роззираючись у пошуках помічників. Двоє здоровенних темночубих братів проштовхувалися крізь натовп. Мої коліна затремтіли.

— Гадаю, мені знадобиться допомога. Принесіть сюди… — почав був лікар, який поряд із Кайлом здавався не таким уже й високим.

— Ні.

Усі повернули голови — хто це посмів конфліктувати з лікарем? Я могла й не дивитися, бо й так упізнала голос, але все одно обернулася на звук.

Брови Джареда нависли понад очима, губи дивно скривилися. В ту мить його обличчям перебігало стільки емоцій, що розпізнати бодай одну було важко. Гнів, непокора, сум’яття, страх… біль.

Від подиву лікар закліпав.

— Джареде? Щось не так?

— Не так.

Усі чекали. Джеб, що стояв опліч мене, здається, переборював посмішку. Дивне почуття гумору в цього старого!

— І що не так? — запитав лікар.