Господиня - Стефані Маєр

— Що саме? — запитав інший чоловік, що стояв поряд із чорнявим велетнем Кайлом і був страшенно на нього схожий — мабуть, брат.

— Це ж моя племінниця.

— Уже ні,— рішуче мовив Кайл і, плюнувши на землю, зробив іще один показний крок уперед, тримаючи напоготові ніж. Його плечі напружилися, і я збагнула, що цього разу слова його не зупинять. Я заплющила очі.

Раптом почулося металеве клацання, і хтось охнув. Мої повіки знову розліпилися.

— Я сказав, стривай, Кайле, — голос дядька Джеба звучав так само невимушено, проте руки міцно стискали рушницю, націливши її Кайлові в спину. Кайл завмер лише за кілька кроків од мене, його мачете так і зависло, занесене над головою.

— Джебе, — налякано промовив Кайлів брат, — що ви дієте?

— Відійди від дівчини, Кайле.

Кайл повернувся до нас спиною, люто зиркаючи на Джеба.

— Це не дівчина, Джебе!

Джеб сіпнувся, проте рушниця не зрушила з місця: два дула витріщалися на Кайла.

— Треба дещо обговорити.

— Лікар витягне з неї все, що треба, — грубо промовив жіночий голос.

Ці слова підтвердили мої найгірші страхи. Коли Джеб назвав мене своєю племінницею, то я, дурна, вже почала роздмухувати останні іскорки надії: можливо, на мене зглянуться. Подумати таке, навіть на секунду, було безглуздям. Смерть — єдине милосердя, на яке я могла сподіватися від цих істот.

Поглянувши на жінку, я з подивом побачила, що вона одного віку з Джебом, може, трохи старша. Її волосся було радше попелястим, аніж білим, саме тому я спочатку не звернула уваги, скільки їй років. Обличчя жінки густо помережали зморшки. Але за цими зморшками проглядали знайомі риси.

Мелані провела паралель між обличчям літньої жінки — і лицем більш гладеньким, що збереглося в її пам’яті.

— Тітко Меґґі? Ви тут? Як? А Шерон… — слова цілком належали Мелані, проте вони вихопилися з мого рота, і я не в силі була їх зупинити. Час, проведений у пустелі, зробив Мелані дужчою, а мене слабшою. А може, то через те, що я занадто пильнувала, з якого боку на нас упаде смертельний удар? Я готувалася до вбивства, а Мелані переживала сімейне возз’єднання.

Здивований вигук, який належав Мелані, так і обірвався на півдорозі. Літня жінка на ім’я Меґґі метнулася вперед із прудкістю, що абсолютно не пасувала до її похилого віку. Моя увага була прикута лише до її долоні, що стискала чорну ломаку, саме тому я не зауважила її вільної руки, яка дала мені замашний ляпас.

Голова сіпнулася назад, тоді вперед. Тут тітка вдарила мене ще раз.

— Ти нас не обдуриш, клята паразитко! Ми знаємо, як ви працюєте. Ми знаємо, як добре ви вмієте прикидатися.

Я відчула за щокою смак крові.

«Більше так не роби, — насварила я Мелані.— Я тебе попереджала, що подумають люди».

Мелані була надто шокована, аби відповісти.

— Облиш, Меґґі,— почав був Джеб заспокійливо.

— Не облишкай мені тут, старий дурню! Паразитка, мабуть, привела за собою цілий легіон, — вона відступила, не відводячи очей від моєї нерухомої постаті, ніби я була змією, що от-от укусить. Порівнявшись із братом, вона зупинилася.

— Щось я нікого не бачу, — відповів Джеб, а потім як крикне: — Гей! — я аж кинулася від несподіванки. І не лише я. І далі стискаючи правою рукою рушницю, він лівою замахав над головою і загукав: — Гей, ви там!

— Замовкни, — загарчала Меґґі, штовхаючи його в груди. І хоч вона була досить сильною, як я вже переконалася, Джеб навіть не поворухнувся.

— Вона сама, Меґ. Коли я її знайшов, вона здихала — та й зараз не в чудовій формі. Стоноги не жертвують своїми. Вони прийшли б по неї набагато раніше, ніж я. Хай хто вона є, вона одна-однісінька.

У мене в голові виник образ довгої багатоногої комахи, але я не зрозуміла, до чого тут вона.

«Він має на увазі тебе», — роз’яснила Мелані й порівняла картинку бридкої кузьки з моїм спогадом про яскраву сріблясту душу. Я не побачила жодної схожості.

«Цікаво, звідки він знає, який вигляд ти маєш насправді?» — подумала Мелані між іншим. Мій спогад про істинну зовнішність душ був для неї чимсь новеньким.

Але я не мала часу на роздуми. До мене наближався Джеб, за ним прямувала решта. Над Джебовим плечем нависла Кайлова рука, ладна щомиті зупинити його або відкинути з дороги.

Джеб переклав рушницю у ліву руку, а праву простягнув мені. Я зиркнула на неї спідлоба, готуючись до удару.

— Ну ж бо, — м’яко промовив дядько. — Якби я міг тебе віднести, то ще б уночі забрав тебе додому. Доведеться трохи пройтися.

— Ні! — загарчав Кайл.

— Я беру її з собою, — сказав Джеб, і вперше за весь час у голосі його пролунали грубіші нотки. М’язи на його підборідді, порослому бородою, рішуче напружилися.

— Джебе! — запротестувала Меґґі.

— Це мій дім, Меґ. Я робитиму те, що захочу.

— Старий дурень! — знову відрізала вона.

Джеб нахилився і взяв мою руку, стиснуту в кулак. Потім смикнув мене на ноги. То був не прояв жорстокості — просто він