Господиня - Стефані Маєр

Хитаючись, я підвелася. Ніг я майже не чула — лише поколювання голочок, коли забігала кров.

Позаду Джеба більш ніж з одних вуст злетіло невдоволене сичання.

— Гаразд, хай хто ти є,— сказав він мені так само лагідно, — час звідси забиратися, поки не почало шкварити сонце.

Кайлів брат поклав руку Джебові на плече.

— Ви ж не покажете цій істоті, де ми живемо, Джебе?

— Гадаю, це не має значення, — грубо відказала Меґґі.— У неї не буде нагоди про все розпатякати.

Зітхнувши, Джеб зняв із шиї хустину, яка ховалася під бородою.

— Це безглуздо, — пробурмотів він, але, згорнувши брудну тканину, що задубіла від поту, зробив мені пов’язку на очі.

Поки він її затягував, я стояла абсолютно нерухомо і боролася з панікою, що накотилася, коли я перестала бачити ворогів.

Так, я не бачила, проте знала, що це Джеб поклав мені руку на спину і вів уперед — ніхто інший на таке б не наважився.

Ми рушили на північ — так мені здалося. Спочатку всі мовчали, і лише пісок хрустів під численними ногами. Земля була рівною, проте я тільки те й робила, що перечіпалася занімілими ногами. Джеб виявляв терплячість: рука, що вела мене, була майже галантною.

Поки ми йшли, я відчувала, як сонце підіймається дедалі вище. Деякі кроки випередили інші. Судячи зі звуків, зі мною і Джебом залишилася меншість людей. Мій вигляд засвідчив: я не потребую багато охорони — ослабла від голоду, я хиталася на кожному кроці, у голові паморочилось і дзвеніло.

— Ти ж не збираєшся йому казати?

То був голос Меґґі, він лунав за кілька футів позаду, і в ньому звучало обвинувачення.

— Він має право знати, — відповів Джеб. У його голос повернулася рішучість.

— Недобру річ ти робиш, Джебедіє.

— Життя взагалі недобре, Маґноліє.

Було важко вирішити, хто з них двох страшніший: дядько Джеб, який так заповзято беріг мені життя, чи Меґґі, яка спершу запропонувала лікаря, — від такої пропозиції мене охопив інстинктивний, запаморочливий жах, — а тепер, здавалося, хвилювалася через жорстокість більше за свого брата.

Декілька годин ми знову йшли мовчки. Коли мої ноги підкосилися, Джеб усадовив мене на землю і приклав до моїх вуст флягу — ту саму, яку залишав мені вночі.

— Скажеш, коли досить, — мовив він. У голосі його звучала доброта, хоча я була певна, що неправильно її розумію.

Хтось нетерпляче зітхнув.

— Навіщо ви це робите, Джебе? — запитав чоловік. Я вже чула цей голос раніше — то був один із братів. — Для Дока? Так би й сказали Кайлу. Не обов’язково було наводити на нього рушницю.

— Кайлові треба, аби на нього частіше наводили рушницю, — пробурмотів Джеб.

— Сподіваюся, це не співчуття, — знову промовив чоловік. — Після всього, що ви бачили…

— Після всього, що я бачив, гріш мені ціна, якщо я не навчився співчувати. Але ні, співчуття тут ні до чого. Якби мені було шкода цю бідолашну істоту, то я б дозволив їй померти.

У розпеченому як піч повітрі по моїй спині пробіг холодок.

— Тоді що таке? — не вгавав Кайлів брат.

Довгий час панувала мовчанка, а потім моєї руки торкнулася долоня Джеба. Я вхопилася за неї, потребуючи допомоги, щоб знову звестися на ноги. Друга його рука лягла мені на спину, і я знову рушила вперед.

— Цікавість, — тихо відповів Джеб.

Ніхто нічого не сказав.

Поки ми йшли, я зробила декілька беззаперечних висновків. Перший — я не єдина душа, що потрапляла їм до рук. До мене було чимало інших. Цей «Док» намагався витягнути з них відповідь на якесь запитання.

Другий — у лікаря нічого не вийшло. Якби душі ламалися під тортурами і відмовлялися від самогубства, то я була б їм уже непотрібна. Моя смерть була б милосердно швидкою.

Дивно, але мені не хотілося сподіватись на швидкий кінець чи старатися його наблизити. Зробити це було б легко, навіть не накладаючи на себе рук. Треба всього-на-всього збрехати — прикинутися шукачкою, сказати, що зараз мої колеги стежать за мною, погрожувати і залякувати. Або сказати правду — що всередині мене живе Мелані й що це вона привела мене сюди.

В цьому люди точно б уздріли брехню, причому дуже майстерну: думка, що людина може й далі жити після втілення, здалася б їм надто спокусливою, аби в неї повірити, надто підступною, і вони прийняли б мене за шукачку скоріше, ніж якби я сама нею назвалася. Запідозрили б пастку і дуже швидко мене позбулися, а потім шукали б новий прихисток чимдалі звідси.

«Твоя правда, — сказала Мелані.— Я б саме так і вчинила».

Проте зараз я ще не відчувала болю тортур, і тому зважитися на самогубство було важко. Інстинкт самовиживання запечатав мої губи. У голові несподівано виринув спогад про останню зустріч із розрадницею. В самому серці цивілізації… здавалося, усе те відбувалося на іншій планеті. Тоді Мелані всіляко змушувала мене її позбутися — ніби і спроба самогубства, та насправді не більш як блеф. Я згадала, як важко зі зручного крісла було думати