Господиня - Стефані Маєр

Здається, я трохи поспала. Так навіть якщо так, сон був зовсім не глибокий. Повністю прокинувшись, я почула далекі кроки.

Цього разу я розплющила очі відразу. Нічого не змінилося — розсіяне синювате світло так само проникало крізь круглий отвір бульбашки, і я так само не бачила, чи поруч Джаред. Хтось наближався — кроки ставали виразніші. Обережно затягнувши ноги всередину, я знову притиснулася до найдальшої стінки своєї камери. Якби ж можна було підвестися, тоді б я почувалася не такою вразливою, могла б із більшою готовністю зустріти хай там що. Проте низька стеля моєї бульбашки ледве дозволяла стати в ній навколішки.

За межами моєї в’язниці хтось мелькнув. Джаред повільно звівся на ноги — я побачила краєчок його ступні.

— A-а, ось ти де, — промовив чоловічий голос. Після мертвої тиші ці слова здалися такими гучними, що я аж підскочила. Я впізнала цей голос. Він належав одному з братів, котрих я бачила в пустелі,— Кайлу, тому, що з мачете.

Джаред мовчав.

— Ми не збираємося це терпіти, Джареде, — то був уже інший голос, він звучав розважливіше. Напевно, молодший із братів, Іян. Голоси у братів були дуже схожі — точніше, були б, якби Кайл постійно не кричав і лють не спотворювала його голос. — Ми всі когось утратили. Дідько, та ми всі втратили всіх! Але це просто смішно.

— Якщо ти не дозволиш, аби з нею попрацював Док, тоді вона має померти, — прогарчав Кайл.

— Ти не можеш тримати цю істоту тут, — вів далі Іян. — Вона може втекти, і тоді нас викриють.

Джаред нічого не сказав, але зробив крок убік, опинившись якраз напроти входу в мою камеру.

Моє серце шалено закалатало, коли я зрозуміла, що мали на увазі брати. Джаред переміг. Мене не катуватимуть. І не вб’ють — принаймні не зараз. Я — Джаредова полонянка.

За таких обставин це слово здалося прекрасним.

«Я ж казала, що він нас захистить».

— Не ускладнюй, Джареде, — промовив іще один чоловічий голос, котрий я не розпізнала. — Нам може пощастити.

Джаред мовчав.

— Ми не хочемо кривдити тебе, Джареде. Ми всі тут брати. Але ми не стримуватимемося, якщо ти нас примусиш, — по голосу було чути, що Кайл не блефує.— Відійди.

Джаред не зрушив із місця.

Моє серце забилося ще швидше, заколотившись об ребра з такою силою, що його стук аж забивав мені дух. Мелані паралізувало від страху, вона не могла зв’язно думати.

На Джареда збираються напасти. Ці схиблені люди збираються бити одного зі своїх.

— Джареде… будь ласка, — сказав Іян.

Джаред мовчав.

Почулися важкі кроки, різкий удар, а потім щось важке гримнулося на тверду поверхню. Задушливий кашель…

— Ні! — зойкнула я і стрімголов кинулась у круглу діру.

Хоч кам’яні краї отвору і були зачовгані, та перелізаючи через поріг, я геть пороздирала собі долоні й гомілки. Випростуючись, мої задерев’янілі кінцівки так заболіли, що в мене аж подих перехопило. Від різкого відпливу крові голова пішла обертом.

Мене цікавила тільки одна річ — де Джаред: я мушу стати між ним і нападниками.

Всі четверо завмерли, прикипівши до мене очима. Джаред стояв спиною до стіни, його руки були опущені та стиснуті в кулаки. Навпроти нього, схопившись руками за живіт, скорчився Кайл. Трохи позаду обабіч Кайла стояли Іян і якийсь незнайомець — від подиву вони пороззявляли роти. Скориставшись ефектом несподіванки, я зробила два довгі хиткі кроки і стала між Кайлом і Джаредом.

Кайл оговтався перший. Я була від нього менш як за фут, і тваринний інстинкт змусив його відштовхнути мене з дороги. Його рука опустилася мені на плече, звалюючи мене на долівку. Та я не впала — хтось ухопив мене за зап’ясток і рвучко підняв знову на ноги.

Втямивши, що він зробив, Джаред відкинув мою руку, ніби шкіра виділяла кислоту.

— Полізла назад, — прогарчав він і штурхонув мене в плече, але не так сильно, як Кайл. Від удару я поточилася.

Звідси нора здавалася чорним кругом на стіні вузького коридору. Цей коридор був такий самий, як і моя маленька в’язниця, лише довший і вищий — радше схожий на трубу, ніж на бульбашку. Ліхтарик, що живився не знати звідки, тьмяно освітлював печеру знизу. Світло кидало дивні тіні на обличчя чоловіків, надаючи їм зловісного, страхітливого вигляду.

Я знову зробила крок уперед, повернувшись до Джареда спиною.

— Вам потрібна я, — звернулась я прямо до Кайла. — Не чіпайте його.

Довгу мить ніхто не міг мовити ані слова.

— Ти нас не обдуриш, — зрештою пробубнів Іян із виряченими від жаху очима.

— Я сказав, полізла назад, — просичав Джаред у мене за спиною.

Я напівобернулася до нього, не бажаючи випускати з поля зору Кайла.