Господиня - Стефані Маєр

«Материнство — це завжди емоції. Навіть для вас, душ».

Я нічого на це не відповіла.

«Як гадаєш, що буде далі?»

«Ти ж у нас фахівець із людей, — нагадала я їй. — Мабуть, те, що мене годують, не віщує нічого доброго. Мені на думку спадає лише одна причина, з якої вони хочуть повернути мені сили».

Приклади з історії людської жорстокості змішалися в моїй голові з уривками новин, що ми днями прочитали в старій газеті. Тортур вогнем я точно не витримаю. Якось, ухопившись за розжарену сковорідку, Мелані необачно припекла пальці на правій руці. У її спогадах я бачила, як шокував її цей біль — такий несподівано гострий і всеохопний.

Але то сталося випадково. Біль швидко утамувався льодом, мазями, ліками. Ніхто не завдавав його навмисно, розтягуючи перший різкий біль на довше, і довше, і довше…

Я ще ніколи не жила на планеті, де б до приходу душ панувала така жорстокість. Цей світ був по праву найвищим і найнижчим з усіх світів — найпрекрасніші почуття, найвитонченіші емоції… і найчорніші бажання, найлихіші вчинки. Може, так і має бути? Може, без низів не можна досягнути вершин? Чи є душі винятком із цього правила? Чи зможуть вони в цьому світі створити світло без тіні?

«Коли Джаред тебе вдарив, я… дещо відчула», — перебила Мелані мої міркування. Слова лилися повільно, одне по одному, ніби їй не хотілося думати.

«Я теж дещо відчула, — відповіла я, з подивом відмітивши, як природно мені дався сарказм. Видно, час, проведений із Мелані, не минув марно. — У нього важкий удар лівою, чи не так?»

«Я не це мала на увазі. Я хотіла сказати… — вона довгий час вагалася, а потім випалила решту слів одним духом: — Я гадала, що це все через мене… Ну, те, що ми до нього відчуваємо. Я гадала, що… усе під моїм контролем».

Думка, що читалася між рядків, була зрозумілішою, ніж самі слова.

«Ти вважала, що ведеш мене сюди, тому що цього хочеш ти. Що це ти мене контролюєш, а не навпаки, — я говорила дуже обережно, аби їй не дошкулити. — Ти гадала, що маніпулюєш мною».

«Так, — їй було прикро це визнавати. Але прикро не через те, що я її засмутила, а через те, що їй не подобалося визнавати власні помилки. — Але…»

Я чекала.

Цього разу вона промовила все на одному подиху.

«Ти теж любиш його, сама по собі, окремо від мене. Твоє почуття відрізняється від мого. Воно інше. Я не помічала цього, поки ми не опинилися поруч із Джаредом, поки ти вперше його не побачила. Як це сталося? Як може тридюймова гусінь закохатися в людину?»

«Гусінь?!»

«Вибач. Але ж у тебе є… лапки?»

«Не зовсім. Вони більше схожі на антени. І коли вони видовжуються, я аж ніяк не тридюймова».

«Я хотіла сказати, що він не з твого племені».

«У мене людське тіло, — мовила я. — І доки я в ньому, я теж людина. А твої спогади про Джареда… Зрештою, це ти в усьому винна».

Вона замислилася над моїми словами. Їй вони явно не подобалися.

«Значить, якби ти поїхала до Тусона й отримала нове тіло, то більше б не кохала Джареда?»

«Я вельми на це сподіваюся».

Ні я, ні вона не зраділи такій відповіді. Я схилила голову на коліна. Мелані змінила тему розмови.

«Принаймні Джеймі у безпеці. Я знала, що Джаред про нього подбає. Я б не знайшла для нього надійніших рук… От якби його побачити!..»

«Я нікого про це не проситиму!»

Коли я подумала, якою буде відповідь на таке прохання, мене охопив жах.

Водночас я сама відчайдушно бажала побачити хлопчикове обличчя. Хотіла бути цілком певна, що він справді тут, справді у безпеці — що його годують, що про нього дбають так, як Мелані вже ніколи не зможе подбати. Так, як я сама, не звідавши материнства, хотіла б про нього подбати. Чи співає хтось йому на ніч колискову? Розповідає казки? Чи пам’ятатиме цей новий сердитий Джаред про такі маленькі дрібнички? Чи буде Джеймі до кого притулитися, коли стане страшно?

«Як гадаєш, йому скажуть, що я тут?» — запитала Мелані.

«А як було б краще для нього?» — відповіла я питанням на питання.

«Не знаю… — пошепки подумала вона. — Я б залюбки сказала йому, що дотримала обіцянку».

«Таки дотримала, — я була справді вражена. — Ніхто не скаже, що ти не повернулася. Як завжди».

«Дякую і за це», — промовила вона дуже тихо. Я так і не зрозуміла, за що вона мені подякувала: за останні слова чи за щось більше — за те, що привела її сюди?

Раптом я відчула страшенну втому, і вона також. Тепер, коли шлунок трохи заспокоївся і почувався майже наполовину повний, інші турботи вже не були такими суттєвими, аби вкрасти мій сон. Спершу я вагалася, боялась ворушитись — не воліла шуміти. Але тіло так хотіло випростатися, що я, тихо як мишка, спробувала відшукати якесь місце в камері-бульбашці, де могла б витягнутися на повний зріст. Коли я нарешті вмостилася, то ноги ледь не стирчали з круглого отвору. Я