Господиня - Стефані Маєр

Минулої ночі ми з Мелані жадали смерті, але тоді смерть і сама дихала нам в обличчя. Інша річ, коли ми оклигали і знову на ногах.

«Я теж не хочу помирати, — прошепотіла Мелані.— Проте, може, ти помиляєшся. Може, нас не тому залишили в живих. Не розумію, навіщо їм… — вона не хотіла уявляти жахіть, які з нами могли вчинити і про які Мелані точно знала набагато більше за мене. — Що їм так треба з тебе витягнути?»

«Я ніколи не скажу. Нікому, навіть тобі».

Смілива заява. Але тоді я ще не відчувала болю…

Минула ще одна година, і коли сонце вже світило прямісінько над нашими головами і пекло так, що здавалося, от-от запалає волосся, звуки змінилися. Попереду замість тихого хрускоту кроків чулося відлуння. Так, під Джебовими ногами, як і під моїми, досі тріскотів пісок, проте всі, хто йшов попереду, ступали вже по іншій поверхні.

— Тепер обережно, — попередив мене Джеб. — Дивись, аби не вдаритися головою.

Я завагалася, не знаючи, куди мені дивитися і як узагалі дивитися без очей. Джеб перемістив руку зі спини мені на голову — треба пригнутися. Моя шия затерпла, тож я нахилилась усім тілом.

Дядько Джеб повів мене далі, й від наших кроків теж пішла луна. Ноги вже не вгрузали, як у пісок, не перекочувались і камінці. Поверхня була рівною і суцільною.

Сонце зникло — більше на палило шкіру і не смалило волосся.

Ще один крок, і мені в обличчя війнуло інше повітря. То був не бриз. Повітря було стоячим — і я в нього увійшла. Сухий пустельний вітер ущух. Повітря було спокійнішим і прохолоднішим. На запах і на смак ледь-ледь відчувалися волога і пліснява.

Нас із Мелані закрутив цілий вихор запитань. Вона хотіла поговорити, проте я мовчала — слова нам зараз не зарадять.

— Все, можеш випростатися, — сказав Джеб.

Я повільно підвела голову.

Навіть із пов’язкою на очах я зрозуміла, що тут зовсім немає світла. На берегах хустини застигла непроглядна темрява. Я чула, як у мене за спиною скупчилися люди. Вони з нетерпінням човгали ногами, чекаючи, коли ми посунемо далі.

— Сюди, — промовив Джеб, знову підштовхуючи мене уперед. Наші кроки відлунювали від стін, — простір, де ми опинились, був надзвичайно обмежений. Я помітила, що інтуїтивно прихиляю голову.

Ми ступили ще кілька кроків уперед, а потім різко завернули за ріг — здавалося, ми знову рушимо туди, звідки прийшли. Підлога під ногами спускалася вниз. З кожним кроком нахил ставав дедалі крутішим, і щоб я не впала, Джеб підставив мені свою зашкарублу руку. Не знаю, скільки часу я отак пілотувала і гальмувала в темряві. Мабуть, від страху наша подорож здалася мені довшою, ніж була насправді.

Ми ще раз повернули, і земля круто пішла вгору. Мої занімілі, здерев’янілі ноги вже геть не слухалися, і Джеб волочив мене за собою. Що вище ми піднімалися, то вологішим і цвілішим ставало повітря, проте темрява не розсіювалася. Єдині звуки — наші кроки і їхнє відлуння.

Дорога вирівнялася і почала петляти, як серпантин.

Нарешті краї моєї пов’язки освітилися. Мені кортіло, щоб вона впала сама, бо я була занадто налякана, аби стягнути її самотужки. Мені здавалося, що якби лишень бачити, де я і хто зі мною, то було б хоч трішечки не так страшно.

Зі світлом прийшов шум. Дивний шум — низьке дзюркотливе белькотіння. Схоже на звук водоспаду.

З кожним нашим кроком белькотіння ставало гучнішим і менше схожим на воду. Воно було занадто неоднорідним — низькі й високі ноти змішувалися і відлунювали. Якби не жахливий дисонанс, можна було б подумати, що то піратська версія нескінченної музики, яку я слухала й наспівувала у Світі Співочих Кажанів. Чорнота пов’язки доповнювала цей спогад — спогад про сліпоту.

Мелані розпізнала какофонію раніше за мене. Я ж бо ніколи не чула таких звуків, бо не жила серед людей.

«Схоже на сварку, — здогадалася вона. — Чимало голосів сперечаються».

Звук полонив її увагу. Звідки тут стільки людей? Коли навіть восьмеро було для нас обох несподіванкою. Що це за місце?

Моєї потилиці торкнулися чиїсь руки. Я сахнулася.

— Спокійно, — сказав Джеб, знімаючи з мене пов’язку.

Я заморгала, і силуети навколо мене почали вимальовуватися: пошерхлі нерівні стіни, щербата стеля, заяложена і запилена долівка. Ми були під землею, у природній печері. Дивно, що ми так глибоко. Здавалося, що вгору ми йшли довше, ніж униз.

Кам’яні стіни і стеля були рудувато-коричневої барви, густо зрешечені невеликими дірами, наче швейцарський сир. У тих дірок, що понизу, краї були згладжені, але в тих, що над головою, окреслені чіткіше, і здавалося, що об них навіть можна порізатися.

Світло лилося з круглого отвору попереду. Він був більший, ніж дірки, що всіяли стіни. То був прохід, брама до іншого, яскравішого приміщення. Мелані була в цілковитому захваті від того, що угледіла там іще більше людей. Проте я позадкувала, знагла воліючи, аби зір мій знову засліпили темною пов’язкою.

Джеб зітхнув.

— Вибач, — пробурмотів він так тихо, що його, крім мене, певно, ніхто і не почув.

Я хотіла ковтнути клубок у горлі — й не змогла. У голові запаморочилося, але то могло бути й від голоду. Коли Джеб підштовхнув мене до великої