Чорні зорі - Володимир Іванович Савченко

Шарудіння змінилося човганням, що наближалося ззаду. Вебстер сів.

— Це ви, Рендольф?

З темряви почулося важке сопіння, брязнув метал. І Вебстер швидше відчув, ніж здогадався, що над його головою занесено ломик. Він одсахнувся вбік, хотів підвестися. Ломик боляче чиркнув по скроні і безсило впав на м’якуш плеча.

— Рендольф, ви збожеволіли! (“Господи, так воно, мабуть і є!”) — Вебстер схопився, почав наосліп обмацувати повітря і спіймав генерала за лікоть якраз вчасно: знову занесений ломик вислизнув і з дзенькотом покотився по підлозі. Х’юз, осатаніло сопучи, навалився на Вебстера всією тушею, обоє впали. Це був наче кошмар уві сні: бачиш, як насувається на тебе небезпека, а чинити їй опір або просто втекти — немає сили. Вебстер, придавлений генералом, відчайдушно пручався, по черзі відриваючи від свого горла то одну, то другу його руку.

Під спиною Вебстер відчув щось тверде. Вивернувшись, він лівою рукою витяг з-під себе ломик і щосили вдарив ним кілька разів Х’юза по голові. Тіло генерала обм’якло, пальці його ще деякий час безсило стискали горло Вебстера, потім відпустили.

Спираючись на контейнер, Вебстер підвівся. Від виснаження підкошувались ноги, шалено калатало серце. “Він мало не вбив мене!.. Що це? Манія? Чи, може, він хотів мене з’їсти, щоб пожити ще трохи?”

Генерал глухо й уривчасто простогнав. Вебстер з інстинктивним жахом відсахнувся від нього. Він відчув, як, викликані безсилим відчаєм, по щоках покотилися сльози. “Господи, неначе звірі! Навіть гірше за звірів… Що ж, тепер мені його їсти?”

Генерал ще кілька разів глухо простогнав і затих.

Зробивши зусилля, Вебстер нагнувся, намацав на підлозі ломик (він був у чомусь теплому й липкому) і, похитуючись, рушив до виходу. Ні, він більше не може так… Нехай уже краще одразу…

Від дверей пахло горілим металом. Вебстер просунув вістря ломика в щілину, наліг на нього всім тілом — і двері з протяжним скреготом прочинилися. Знадвору ринуло незвичайне зелено-синє світло. На якусь мить Вебстера охопив жах перед простором: тут, за дверима, в темряві, було більш звично й безпечніше. Він зробив уже крок назад, потім опанував себе і вийшов з підземелля.

Вебстер не одразу зрозумів, що надворі стояла ніч: так ясно було навколо. Спробував пригадати, де що містилося, але всюди лежали тільки химерні нагромадження оплавлених уламків каміння, заліза, бетону. Все це випромінювало рівне, без тіней, світло. Здавалося, що навкруги розкидано уламки потрощеного снарядами Місяця…

Вебстер оглянув себе: вимащені в щось темне худі руки, пом’ятий і подертий у кількох місцях піджак, штани вкриті якимись плямами, — усе це мало дивний, дуже дивний вигляд… Він напружив думку, намагаючись зрозуміти, в чому справа. Так, від нього теж не падала тінь “Неначе привид…” Усе світилося м’яким світлом, навіть стіна, до якої він прихилився.

Зробивши кілька непевних кроків по уламках, Вебстер мало не впав, спіткнувшись об гострий камінь. Що робити? Куди йти? Він безпорадно озирнувся. Десь угорі, немов у тумані, блимали поодинокі зорі… Його охопив відчай. Куди йти? Як вибратися з цього світного радіоактивного кошмару? Може, закричати? Він набрав повні легені повітря:

— Рятуйте! Лю-ю-ди!

Крик був слабкий і хриплий. Від напруження Вебстер закашлявся. Мовчазна ніч з холодною байдужістю слухала його.

Він відчув, що йому нестримно хочеться заридати. Безсилий жаль до себе тугим клубком підступив до горла. Вебстер зробив ще кілька кроків, спіткнувся, сів на землю, яка так незвично світилася, і заплакав.

…Сльози висохли так само несподівано, як і з’явилися. Тепер Вебстер у нестямі повз через гострі уламки, не відчуваючи болю від синців на руках і колінах, повз і бурмотів щось божевільне й незрозуміле. Під руками осипалися ізумрудні скалки бетону, залишаючи після себе темні плями. Вебстер не помічав їх: спонукуваний останнім спалахом життя, він поривався вперед.

Раптом руки його занурилися в якусь холодну й важку рідину. На мить він зупинився; підняв угору долоню і безтямно дивився, як стікають з неї великі світні краплини. “Ртуть! — майнуло в затуманеному мозку. — Так, так! Адже був резервуар із запасом ртуті…” Потім він знову поповз уперед. Рідкий метал пружно виштовхував його руки й ноги на поверхню, а він, відчайдушно борсаючись, уперто плив через нескінченне море зеленкуватої радіоактивної ртуті…

Грехем Кейв, солдат третього танкового полку, заступив на варту опівночі. Було безвітряно, але досить прохолодно, і тіло солдата, розігріте й розслаблене від недовгого сну, проймав дрож. Щоб угамувати ноги, Грехем заходився міряти кроками відведену йому ділянку степу: сто метрів туди, сто метрів назад — по шорсткій траві, що сухо шелестіла під ногами. Нарешті тіло перестало тремтіти. Кейв запалив цигарку й почав ходити повільніше.

Вгорі, у темному безмісячному небі, блимали зірки. У розсипах Чумацького Шляху, що оперізував небо навскіс, було видно найменшу блискітку-порошинку. Вдалині, над самісіньким обрієм, здіймалася широка зелена заграва. Вона стиха погойдувалась під слабеньким вітерцем, і здавалося, що то величезні фосфоричні стяги тріпотіли у височині. Кейв похмуро глянув на заграву і вилаявся; йому стало тоскно.

І навіщо їх виставили отут багатомильним ланцюгом? Охороняти оце радіоактивне згарище? “Щоб хто-небудь не проник, бува, в заражену зону”, пояснював сержант. Та на якого дідька потрібно комусь лізти в ту зону? Хіба що божевільний попреться туди або який-небудь самовбивця. Ну й біс з ним…

Світиться… Ось уже тиждень минув, а воно все світиться, майже так само, як і першого дня. Кажуть, десь неподалеку, миль за п’ятдесят, випав радіоактивний дощ із ртуті, якраз над селищем на перехресті доріг. Тепер там безлюдно, усі розбіглися… А тут, у Нью-Хенфорді? Був величезний завод, робітниче селище… Один-однісінький вибух — і нема нічого. Сотні людей загинули! Деякі газети пишуть, що це