Бурштин - Василь Тибель
– Чого ви так на мене дивитеся, паничу? Мені аж лячно, може, у вас знову гарячка починається?
– Та ні, вибачте, пані, просто раніше не бачив такої краси.
– Тю на вас! Яка ж я пані? Насміхаєтесь, паничу? Або знову марите.– Вона розсміялася, засоромилась, а щоб не видати своєї ніяковості, сховалася подалі від світла.– Ось вам вечеря, може, у ваших хоромах такого й не їдять, то вже вибачайте!
Мальва підсунула до ліжка, де лежав Анджей, стілець і поставила на нього глиняну таріль із паруючою бараболею й глечик із молоком. Молодий граф вечеряв, щохвилини поглядаючи на дівчину.
– Здається, я нічого смачнішого не куштував,– нарешті вимовив він, коли поклав ложку, а на дні миски лишилося тільки дві шкварки.
– Скажете таке! Певне ж, там, у маєтку, готують краще.
Мальва підсунула ослінчик і сіла навпроти, щоб відрізати окраєць хліба. Молодий граф нахилився, щоб узяти хліб, і випадково торкнувся її руки. І від того дотику кров у його жилах зашумувала так, ніби поруч розірвалася кульова блискавка: обпекло душу, а іскри від того спалаху вихопили з темряви обличчя дівчини. Такого з ним, визнаним ловеласом, ще ніколи не відбувалося.
Все це тривало лише мить. Дівчина, здається, теж відчула щось подібне й відсахнулася, зашарівшись.
– Облиште, паничу, що це ви собі надумали! – Вона зірвалася на ноги й кинулася до дверей, ніби сполохана лань.
– Зажди, Мальво, я не хотів тебе образити! Вибач, не йди! – кинув навздогін Анджей, спробував підвестися, але, спершись на розпухлу ногу, одразу ж упав на долівку.
Дівчина зупинилася в дверях, а помітивши, як молодий граф намагається підвестися, кинулася допомагати. Коли той знову опинився в ліжку, Мальва почала швидко одягатися.
– Залишайся, куди ти йдеш? Там же дощ! – благально промовив Анджей.
Дівчина зупинилася й лукаво поглянула на панича.
– А чіплятися й насміхатися не будете?
– Що ти! Можу навіть, якщо тобі не до смаку, називати тебе не красунею, а замурзою.
Незважаючи на біль у нозі, граф вичавив із себе посмішку.
– Що? Хто тут замурза? Ось я не подивлюся, що ви панич…– Вона вхопила було віника й замахнулася. Та враз усміхнулася, впіймавши його погляд.– Знову кепкуєте, пане… Краще поїжте ще, а то щоки геть запали.
– А ти посидиш поруч?
– Може, ще й ложку потримати?
– Бачу, язичок у тебе як бритва.
– А вас, паничів, як не поголиш, то сама гола ходитимеш.
– Чому ж так погано про нашого брата?
– Та наслухалися вже… Он у сусідньому селі, у Більчаківці, панич окрутив дівчину та й покинув, а та, бідна, з дитятком так і ходить попідтинню. Нікому не потрібна: батьки відцуралися, односельці пальцями тицяють.
– Він же силою її не тягнув.
– Хтозна, може й тягнув. Кому люди повірять, паничеві чи покритці? Судді завжди на боці тих, у кого гроші.
– А може, не всі вже такі й погані?
– Ага, є й добрі, тільки коли зубами до грубки.
– Як то – до грубки?
– Коли сплять! – залилася сміхом дівчина. Анджей теж розсміявся, захоплений тим веселим дзвіночком.– Який же ви дивний, паничу: нічого-то не розумієте!
– Мене, між іншим, батьки Анджеєм назвали, а не паничем, ти теж можеш мене так називати,– ображено вимовив граф.
– Вибачте, ваша милість! Казатиму «пан Анджей»,– ураз нахмурила брови Мальва.
– Та ні, я це до того, щоб ти говорила зі мною без того «пана».
– Змилуйтесь, але ж ви пан?
– Не для тебе, Мальво. Надто вже ти мені припала до душі.
– Ви знову за своє! – Дівчина схопилася з місця.
– Присядь. Ти ж бачиш, який я кволий. Чи ж я тобі щось заподію?
Дівчина підозріливо глянула на панича, але все ж присіла.
– Знаєш, як тільки я тебе вгледів, серце в мене обірвалося. І тепер, певне, не буде мені місця на цім світі без тебе. Гадаю, зачарувала ти мене.
– Знову гарячка?
– Не жартуй, Мальво,– я серйозно кажу! Невже я тобі взагалі не подобаюся?
– Я… Ні! Пустіть, паничу!..– Вона висмикнула руку і встала.
– Ти не відповіла. Ти мною гребуєш чи тобі взагалі байдуже?
Мальва підійшла до вікна й мовчки подивилася в темряву – туди, де наспівували струмені дощової води, зриваючись зі стріхи.
– Мальво, скажи, я тобі байдужий?
– Якби ж то так, Анджею…– тихо промовила дівчина. І раптом, затуливши обличчя долонями, вибігла на ґанок.
Розділ 5
Поліцейський розслід
Лісник повернувся під ранок тією ж бричкою, що нею привіз до себе графа Анджея, промоклий до нитки. Із ним було ще двоє панів у плащах: лікар і вусатий поліцейський офіцер. За бричкою верхи місили багно двоє жовнірів. Солдати лишилися на ґанку, а до хати, слідом за господарем увійшли двоє поважних панів.
– Ви, певне, пан Анджей Яблонський? – ще з порога, струшуючи воду з плаща, запитав вусань.
– Так. З ким маю честь? – Анджей підвівся на постелі.
– Дозвольте відрекомендуватися: Януш Косинський з комісаріату повітової поліції. А це зі мною лікар Яким Крац. Маю наказ від повітового поліційного комісара докладно розібратися в обставинах загибелі королівського офіцера. Прошу пана розповісти про ту жахливу пригоду, що сталася кілька днів тому тут, у лісі. Сьогодні мої жовніри знайшли останки майора Смолярека. Прийміть співчуття. Нам дуже прикро, бо ми дізналися, що ви товаришували з тим паном.
Поліціянт, притримуючи шаблю, безцеремонно всівся на стілець коло ліжка Анджея. Проте втрутився лікар:
– Перепрошую пана, але я маю спочатку оглянути графа! Здається, лісник вам усе розповів дорогою про ту пригоду.
– Так, але я маю почути все з вуст пана Яблонського,– заперечив вусань.
– Панове, вибачте, майор був моїм ліпшим другом… Я мав крихку надію, що він усе ж таки вижив, але зараз… прошу залишити мене на хвилину…
Граф повернувся до стіни, аби гості не побачили його сліз.
– Розуміємо пана. Ми поки зачекаємо на ґанку…– почав був лікар, підводячись.
– Ні, заждіть! То лише хвилинна слабкість.– Анжей уже впорався із шорстким клубком, що підкотився під горло й заважав розмовляти. Потім повернувся до гостей.– Я готовий розповісти всі подробиці!
– Той чоловік,– поліціянт кинув погляд на лісника, що й досі стояв у дверях,– учора приїхав до постерунку2 й повідомив, що майора, перепрошую,– покійного майора Мирослава Смолярека пошматував здоровенний кабан, а ще
