Бурштин - Василь Тибель
– Знаєш, а я ж бачив того коня на Вовчому Оці.
– Я теж. Тому й хочу швидше звідси вибратися й тебе вивести.
– Отже, то не маячня. Я так розумію: безголовий кінь справді існує і з’являється завжди, коли хтось торкається його бурштинової голови.
– Дід казав, що голову він зможе отримати лише з рук жадібного шукача бурштину. А тоді… тоді почнеться якийсь Тартар. Я навіть не знаю, що він мав на увазі.
– А про той гріх він тобі нічого не розповідав? Я питаюся не через саму цікавість: може, це дало б нам щось, щоб спробувати побороти твою… аномалію.
– Я якось знайшла на горищі в діда старий зошит у шкіряній палітурці. Сторінки пожовклі, геть усі списані латиницею. Що за мова – я так і не зрозуміла. Спитала діда, а він розсердився, вилаяв мене, вихопив зошит і кинув у грубку. Я ж тишком, поки дід ходив по дрова, залишки зошита поцупила, а замість нього спалила старий журнал. Надто мені кортіло дізнатися, що там дід приховує, чи не любовні походеньки. Я саме тоді в Рівному вчилася. Носила той зошит до викладачів філфаку. Всі руками розводять. Слова ніби польські, а зміст незрозумілий. Лише одна стара професорка сказала, що то все ж таки польська, але така, якою вже ніхто не користується, бо геть пересипана латинізмами. Того ж року ми були на стажуванні в Польщі. І що ти думаєш? Я таки знайшла людину, яка допомогла розшифрувати записи. То ніби ціла повість. Хочеш, покажу?..
– Вони в тебе й зараз із собою?
– Звичайно. То моя реліквія, а зараз, коли дід помер, уже справжній талісман.
Вона порилася в наплічнику й витягла звідти прозорий файл, у якому дійсно містився зошит у потертій палітурці з обгорілими краями.
– Ось, поглянь! Я тоді вирішила, що дід літературою бавився, щось там писав і ховав від мене. Лише потім збагнула, що він просто вів щоденник. Ось тільки дати там… якщо вірити тим датам, дідові мало б бути більше трьохсот років!
– Ну, це вже занадто! Я б твоєму дідові більше сімдесяти не дав.
Сашко погортав зошит: папір дійсно пожовклий, потертий, сторінки ледь тримаються купи.
– Але він усюди пише від свого імені, вказує конкретні місця й дати…
– Вигадати можна будь-що. Але якщо мова про твого діда, я ладен повірити в будь-що.
Галина поклала зошит у файл і заховала.
– Колись разом прочитаємо…
– А переповісти можеш?
– Чому б і ні, нам ще йти і йти. Що пригадаю, те й розповім.
Галина мовчки рушила вперед, розмірковуючи, з чого почати оповідь.
Сашко не відставав і коли дівчина почала переповідати зміст зошита, швидко забув про тягар за спиною, навіть поранена нога перестала скімлити. Давно минулі події поставали перед очима хлопця із такою чіткістю, ніби він сам перенісся в сиву давнину.
– Це скидається на якусь жахливу казку, якби я не знав, що такі речі насправді можливі,– тільки й вимовив він, коли Галя скінчила оповідь.
Вони вже наближалися до села, геть захоплені історією старого лісника, взагалі забувши про пильність.
КНИГА ДРУГА
Частина 1
Розділ 1
Сікач
Перелякана косуля скочила на повалений буревієм стовбур і завмерла. Її нашорошені чутливі вуха ловили незвичні звуки. Десь удалині в хащах вільшаника билося луною тупотіння кінських копит, з іншого кінця лісу сурмили в ріжки, а просто на неї лавиною накочувався гавкіт хортів. Косуля напружила м’язи для стрибка, але на хвилю загаялася, не розуміючи, в який бік тікати,– і саме в цей час гримнув постріл. Злякана тварина високо підстрибнула і вже в повітрі зустрілася зі своєю смертю. Куля прошила ліве передгруддя, вирвавши шматок плоті разом із шерстю. Косуля впала як підкошена, сіпнулася кілька разів і завмерла.
– Віват! Пан Анджей має соколине око! – До гурту мисливців, що чатували в засаді, наблизився молодий офіцер у мундирі королівського драгуна, ведучи свого коня в поводі.
– Мирославе, ти? Який же я радий тебе бачити!
Назустріч офіцерові виступив молодий пан у розкішному мисливському вбранні. Все його спорядження свідчило, що то мисливець знатного роду, який не цурається розкоші навіть на полюванні. Високі шкіряні мисливські чоботи обтягували пружні литки, а замшева куртка, розшита бісером, підкреслювала струнку фігуру. Куртка була підперезана широким шкіряним поясом, на якому висів кинджал у піхвах, прикрашених великим сапфіром. Із-за пояса стирчало руків’я пістоля, теж оздоблене коштовним камінням, у руках молодий пан тримав мисливську рушницю, з дула якої досі цівкою тягнувся дим. Та найвагомішою прикрасою, що вирізняла його серед мисливського товариства, був капелюх, оздоблений пір’ям якогось екзотичного птаха, пришпиленим золотою булавкою. Молодий та вродливий, він і сам виглядав екзотичним птахом серед огрядних і досить похмурих сусідів-шляхтичів. Щиро усміхнувшись, він широко розкинув руки і обійнявся з прибулим офіцером, як із давнім другом.
– Радий, радий бачити тебе, друже! Однострій тобі личить, Миросю! Маєш знати – я теж послужив крулю та ойчизні, однак надовго мене не стало. Хоча, як бачиш, ще не все забулося, чого навчили командири!
Друзі розсміялися.
– Миколо, почастуй дорогого гостя й нагодуй коня! – гукнув джурі Анджей, повернувся до приятеля й поплескав його по плечу: – Так, Мирославе, коли згадую наші ліцейські роки у Варшаві, то й досі за ними сумую. Ото були найліпші днинки – панянки, вино, карти… А ти яким дивом у наші краї?
– Мене перевели служити до Ковеля, то я заодно вирішив зробити тобі послугу й доставити листа від приятельки моєї тітки – пані Альжбети Ковальської. Маю надію, що там самі гарні новини.– Офіцер розстебнув мундир і дістав із нагрудної кишені скріплений сургучною печаткою конверт. Молодий панич жадібно вихопив послання й одразу ж зламав сургуч.
– О Матка Боска, слава, слава тобі! – Він тричі поцілував папір листа.– Даруй, Мирославе, мою нестриманість. З мене фляжка найкращого червоного, бо Альжбета Ковальська погодилася вийти за мене! Ти навіть не уявляєш, яка то гарна новина!
Анджей узяв приятеля за лікоть і відвів убік, подалі від гурту мисливців.
– Розумієш, зараз я в дуже скрутному становищі – заклав лихварю родовий маєток. Лишилася одна надія на посаг Ковальської. Лише тобі як другові кажу – я повний банкрут.
– Так і не кинув грати?
– То все через того миршавого капітана Вілнека, він мене звабив. Уявляєш,
