Бурштин - Василь Тибель
– Чому ти, маючи таку надлюдську силу, вміючи підкоряти волю тварин та навіть людей, досі сидиш у своєму лісі? Ти міг би бути знатним вельможею при дворі, ба більше – навіть керувати нашим безвільним королем. Ти ж сам казав, що походиш із роду знаних волхвів, а наш король любить всілякі дива.
– Я маю особливе покликання: стерегти болотного демона. Ще мій дід з ним змагався. Всі волхви Волині разом силою своїх чар змогли тоді загнати його в пастку і замкнути в Коло. Але демон, що живиться жадібністю людей, зумів звільнитися і вбив мого діда. І тепер точиться постійна війна. Кожної повні ця потвора піднімається на поверхню, щоб отримати жадібну душу. І з кожною новою жертвою демон стає сильнішим. Мій батько все життя з ним боровся, а тепер моя черга заганяти його назад, у прірву.
– Любий, ти покажеш мені, як це робиш?
– Ні! Повір, кохана, це не забавки…
– Покажи, я тихенько сидітиму десь осторонь! – Вона взялася пестити чоловіка, ніжно заглядаючи в його очі.
Тієї ночі вони кохалися з якимсь шалом. Вона здавалася ненаситною, і як тільки коханий стомлювався, знову пестила його, зваблювала, цілувала, тоді він брав її знову й знову. Насолода, здавалося, не має краю. Вони навіть удень не вставали з ліжка – а вночі він усе ж таки піддався на її вмовляння та повів Аліцію до озера.
Чари жіночі – найсильніші, навіть найвпертіший чоловік, що здавався до того крицею, від тих чар стає м’якішим за хліб. Це графиня Камінська запам’ятала назавжди.
Та ніч видалася страшною. Молодий лісник, певне, зморений коханням, не зміг утримати демона, і той майже вирвався, готовий розправитися з чаклуном. Над озером нависла громова хмара, знявся шалений буревій. Блискавки знову й знову встромлялися у воду, а звідти виривалися руді язики полум’я, хмари смердючого газу й змієподібні дуги, що яскраво сяяли голубим світлом. Урешті з пучини виринув рудий кінь й загарцював по воді. Він настільки наблизився до них, що Аліція вже відчувала його жагучий подих. Здавалося, ще мить – і кінь втопче їх обох у мулкий берег.
Тоді лісник востаннє здійняв посох і спрямував блискавку просто на коня. Коли ж потвору охопило вогняне коло, вхопив кохану за руку, й вони побігли до лісу. Мчали з останніх сил, панночка увесь час зупинялася, падала, тоді лісник підхопив її на руки й поніс поміж деревами. Де й взялася у нього та сила…
Тим часом кінь, визволившись із вогняного кола, кинувся в погоню. Він швидко наздогнав їх і вже дихав утікачам у спину, коли лісник добіг до нагромадження якихось валунів. Упхнувши Аліцію до вузької щілини між двома масивними брилами, він залишив її на мить у тісному проході, а сам пірнув углиб печери. Зовні кінь уже бив копитами по граніту. Від тих ударів сипалися іскри, гуло у вухах. Що той камінь проти пекельних копит тварини, в яку вселився демон? Ще мить – і вони будуть поховані під розбитим камінням…
Аж ось із глибини печери виринув її любий, тримаючи в руках якийсь згорток у сірому полотні. Зірвав покривало – і звідти з’явилося щось схоже на невеличкий круглий щит із прикріпленими по краю золотими монетами. Як тільки круг опинився навпроти коня, звідти вдарило п’ять потужних променів світла. Від того проміння кінь ніби осліп і не знав, куди податися, одразу присмирнів, навіть ніби зменшився в розмірах, а потім розвернувся й галопом подався геть. Лісник переслідував його доти, доки потвора не зникла в хащах. Водночас і вдалині, над озером, усе вщухло. Ніби й не було того страшного рейваху.
– Що то було, Світане? – спитала перелякана Аліція.
– Я зупинив його останнім засобом. Це Коло, оберіг, запечатаний п’ятьма печатками. Лише однієї бракує – її постійно тримає в зубах та твар. Якби здобути й ту, шосту, демон навічно пішов би в нетрі болота, до свого гнилого царства.
– Світане, я теж хочу навчитися приборкувати демона, як ти.
– А не лячно тобі буде?
– Лячно, але ж це так захопливо!
І він почав учити її, навіть не спитавши в тих, хто колись передав йому Силу.
Аліція виявилася здібною ученицею. Вже за місяць вона сама могла розганяти хмари й викликати буревії. Але невдовзі це їй набридло. Мати таку силу й скніти в лісі – це верх безумства! Вона, така молода, така красива, буде змушена витратити все своє життя, щоб разом із чоловіком ганятися за якоюсь конячкою. Ні, не для того її народили, вона має підкорити увесь світ.
Молода жінка не раз бачила, як під час королівських ловів до тутешніх лісів з’їжджалося превелебне панство. Манірні дами в дорогих убраннях гидливо дивилися на її вбогі сукні. Вона шукала будь-яку можливість змінити своє життя, і така можливість скоро з’явилася. Якось до них завітав старий граф Камінський, порохнявий, але ласий до молодих жінок. Тут Аліції навіть не довелося застосовувати свої нещодавно отримані знання – старий одразу накинув на неї оком. Вона дочекалася, коли її коханий вирушив заганяти дичину для знатних мисливців, і звабила старого. Продемонструвала таку цнотливість, таку закоханість, а потім удала таку любовну втіху, що той запропонував їй руку й серце та повіз до Варшави. Там вона відразу увійшла до вищого світу. Її залицяльників і коханців можна було шикувати в довжелезну чергу.
Чи жалкує вона про це? Аліція поринула в роздуми, похитуючись на подушках. Карета вже їхала бруківкою, і м’які ресори, порипуючи, заколисували графиню.
Так, вона дійсно хотіла б побачити свою єдину дочку, яку народила від лісника Світана. Але яка з неї мати? Вона й другу свою дитину, приймачку, не надто балувала. А любов? Була, але єдина. Як налетіла лавиною, так лавиною і зійшла. Пізніше інколи закохувалася, точніше – закохувала в себе. Та найбільше любила золото, вбрання й пишноту слави. Вона й досі мала такий вплив при дворі, що одного її слова було досить, щоб возвеличити якогось шляхтича або ж кинути його в багно бідності.
Її друга, названа дочка Альжбета до останнього часу прислухалася до кожного її слова, навіть згодилася взяти шлюб зі старим удівцем, аби примножити родинні статки. Але тепер, коли заповіт її батька було виголошено і вона дізналася, що весь спадок має дістатися
