Бурштин - Василь Тибель
– Той чоловік, я й досі навіть не знаю, як його звати, врятував мені життя, панове! Якби не його постріл, то і я б лежав пошматований серед болота поруч із Мирославом. Ви ж освічена людина, пане комісар, невже дійсно вірите в ту маячню? – спалахнув Анджей.
– Я б не був таким категоричним у цьому випадку, пане Яблонський. Мені потрібні факти й докази. Пан комісар має знайти винних у загибелі майора Смолярека. Цей достойний шляхтич доводився йому двоюрідним племінником.
– Але до чого тут мій рятівник?
– Якщо він такий влучний стрілець, то чому одразу не вполював звіра? І де, вибачте, причинець убивства – той страхітливий вепр?
– Я не розумію ваших підозр, бо є логічне пояснення. Лісник прибіг, коли все вже було скінчене й Мирослав лежав, придушений конем. А вепр… скоріш за все, його рештки розтягли вовки або інші хижаки.
– Це так, пане Яблонський, але чому вони залишили труп коня? Де тут, скажіть, логіка?
– Н-ну, не знаю. Можливо, звір був тільки контужений кулею і згодом відповз кудись у болото.
– Те саме каже й лісник. Але мої жовніри обшукали все навколо й не знайшли найменших слідів. Можливо, їх змив дощ, але поруч із загиблим ми добре бачили численні сліди, проте не вепрячі, а кінські!
Почувши про кінські сліди, лісник, який досі виглядав байдужим, цілком перетворився на слух.
– От вам і відповідь. Вочевидь, якісь посполиті натрапили на вбитого звіра й поцупили його на м’ясо,– продовжував Анджей, роздратований суперечкою з недолугим, як на його думку, стражем порядку.
– Я теж мав таку версію, але слідів воза чи хоч би брички немає. Уявляєте, яким мав бути вершник, аби підняти ту величезну тушу на сідло? Адже, виходячи з розповіді лісника, той звір був справжнім монстром. Отже, ніякого звіра взагалі не було! – підсумував поліціянт, заокругливши очі так, ніби щойно відкрив новий континент.
– Як то можливо? А хто ж тоді збив з ніг кобилу й пошматував Мирослава? – здивуванню Анджея, здавалося, не було меж.– Чи я теж осліп?
– Саме це я й намагаюся з’ясувати,– вів далі вусань.
– Ви кажете, там були кінські сліди? – півголосом спитав лісник.
Захоплені суперечкою пани ніби й не почули запитання.
– Чекайте, я зараз надам вам доказ! Прошу, чоловіче, підійди сюди! – звернувся граф до лісника.– Покажи пану Ясинському ікла – ти ж власноруч відтяв їх у вепра!
Лісник ніби й не почув, а знову запитав, уже голосніше:
– Ви бачили того коня? Він вогняної масті?
Офіцер рвучко повернувся до лісника. Що там каже цей посполитий? Підозрюваний має мовчати, поки його не спитають!
– Якщо вогняної масті, то це, можливо, мій Цезар,– промовив Анджей, відчутно зрадівши.– Я придбав його лише кілька днів тому! Хтось його знайшов?
Молодий граф повернувся до господаря хатини.
– Пане, ви дійсно його купили?
– Так, у тієї старої циганки, що живе на острові посеред болота. Пощастило – купив майже за мідні гроші.
– Я тут лісником дуже давно, пане, але ніяких циган зроду-віку на острові не було. Вони зазвичай стають табором біля великих сіл або містечок.
– Але я ж купив того коня?
– Тоді ви купили собі погибель. Я знаю, хто та циганка. Тільки вона здатна викликати цю болотну потвору,– вимовив лісник, скрушно хитаючи головою.
Частина 2
Розділ 1
Демона не можна приручити
Чорна карета із заштореними вікнами викотилася на бруківку. Попереду ще довгий шлях до Варшави. Але пасажирка вдоволено відкинулася на м’якому сидінні: все, що задумала,– зроблено. Тепер її статкам уже нічого не загрожуватиме. Вона відкрила скриню й оглянула свій трофей – мідний позолочений диск із втиснутими в нього золотими монетами. Посміхнулася й зачинила скриню.
Заможна жінка мандрувала інкогніто, майже без супроводу – лише вірний дворецький та конюх. Не треба, щоб хтось випадково дізнався про цю подорож.
Аби згаяти час, вона почала розглядати краєвиди крізь шпаринку в шторці. І хоча їй було байдуже до місцевості, що тяглася, поступово змінюючись, за вікном, несподівано її серце трохи защеміло. У цьому лісовому краї пройшла її юність, тут вона пізнала перше кохання. Десь у цій глушині живе її дочка. Певне, красуня, хотілося б її колись побачити… Але це вже занадто. Якщо хтось із ворогів пронюхає про її минуле, не бачити їй королівського двору. І без того багато підступних пліткарок і заздрісників плетуть тенета інтриг…
Та Аліція Камінська не з тих, хто дасть себе впіймати задурно. Скільки зусиль і старань покладено на те, щоб досягти того статусу, який вона має зараз, а нині все поставлено на карту, і ще невідомо, як вона ляже. Графиня підкупила нотаріуса, і той показав їй заповіт покійного чоловіка ще тоді, коли він був живий. Усе, що зараз належить їй, за його волею, має перейти до її прийомної дочки Альжбети, коли та вийде заміж. Старий блазень залишив Аліцію голою та босою – себто такою, якою вона прийшла до нього. Ні, жодної хвилини не любив її чоловік, а може, зрозумів незадовго до кінця, що вона використала його, як тільки змогла.
А що з того кохання? Аліція втратила голову лише один раз у житті. Молода проста панянка з бідного волинського шляхетсьго роду до нестями закохалася в лісника. То було якесь затьмарення, помутніння розуму. Вона втекла разом із ним до лісу і там із головою поринула в любощі. Здавалося, обоє вони створені одне для одного. Він носив її на руках, показував неймовірні чудеса, вчив лісової премудрості, навчив навіть чаклувати, бо й сам був сином чаклуна. Вона захоплювалася його силою, його вмінням підкоряти природні
