В зоряні світи - Василь Павлович Бережний
Страх поволі закрадався в Ольжину душу, страх і безнадія. Дівчині здалося, що вже й час зупинився, що вони тут плавають безкінечно довго і ось-ось не вистачить кисню. В уяві вона бачила то стривоженого батька, який біжить сюди тунелями, то себе з Михайлом — вже мертвих на воді. А скоро ж має прибути допомога з Землі… Коли то їх знайдуть?..
Михайло теж бачив, що шансів на порятунок майже нема. І це його злило. Хотілося кинутись на осоружний кам'яний мур, трощити, ламати його дужою рукою…
Отвір!
«Бачиш, Олю, отвір!» гукнув у мікрофон, забувши, що рація не працює. Шум і тріск наповнив йому вуха. Тоді показав рукою і вони попливли швидше. Тільки б вибратися, тільки б вибратися із цього селенітського моря!
Але отвір, видно, проламаний водою, зяяв зависоко. Наче дельфін, підкинувся Михайло вгору. Ще раз, ще… Хапався руками за стіну — слизьку, вкриту мохом, але то були жести відчаю. Інколи йому вдавалося вискочити із води з коліньми, та до пролому було ще високо. Ні за що вхопитися! І кожного разу Михайло падав униз, глибоко, з головою поринаючи у синю воду.
Ольга теж підпливла до стіни, намацала її долонями: а раптом знайдеться хоча б маленька зазубрина!
«Спробую висадити її, — надумався Михайло, — може хоч вона врятується». Але нічого з цього не вийшло. Коли він піднімав дівчину, то сам поринав. Кидок підносив її не набагато вище, ніж Михайло викидався сам.
Потомилися, лягли на воду горілиць. «Невже більше нема отворів? — подумав Михайло. — Мабуть, немає, бо вода випарувалась би. А так — вона ж тут майже герметично закрита… Цей пролом, видно, не такий давній, та й то скільки води випив, бач, як високо! А може й ще де є?» Попливли. Враз Ольга шарпнула його і, коли він оглянувся, показала назад. Те, що вони побачили, було таким несподіваним, таким неймовірним! Вдалині котилася висока хвиля! Що це має означати?
Михайло щось кричав, показував руками то на хвилю, то на пролом. Нарешті вхопив дівчину за пояс і почав одгрібатися від стіни. Ольга здогадалася: хвиля може вдарити їх об камінь… Енергійніше запрацювала руками. Та ось Михайло зупинився, вони обернулися головами до пролому. Знову жестами юнак показував то на отвір, то на хвилю. А вона наближалася, миготіла крутим боком, неначе синім склом. «І що цей Михайло хоче?» подумала Ольга. Враз догадка блискавкою пронизала їй мозок — хвиля ж може викинути їх в пролом!
Приготувались. Затамувавши подих, лічили секунди… Ось вона, ось!..
Все сталося так швидко, що Ольга й оком не змигнула. Опам'яталася на тунельних плитах, оглянулась — який жах! — вони лежать над самісіньким краєм… Відступаючи, вода ледве не винесла їх назад. Що ж це було таке сильне, могутнє і… таке добре? Вони не знали. Та й де їм зараз міркувати над такими питаннями? Ольга спробувала звестись — біль обпік їй усе тіло. Упала, зціпивши зуби від власного болю. Михайло взяв її на руки і, кульгаючи, пішов у глибину тунелю.
Останні кроки Михайла Мілька
Тунель і тунель. Довгий, безкінечний і, як почало здаватися Михайлові, — одноманітний. Знервований усією цією пригодою з падінням, заклопотаний здоров'ям Ольги, він зовсім не звертав уваги на такі речі, повз які раніше байдуже не пройшов би. В одній з величезних печер, через яку вів тунель, лежало щось подібне до кістяка гігантської, мабуть, морської тварини. Михайло не став розглядати цих решток якого-небудь місячного бронтозавра. Ступаючи так, щоб не зачепити їх, він швидко проніс Ольгу через печеру і знову потрапив у тунель. Часто траплялись обвали, інколи неосвітлені квартали, доводилось пробиватися крізь темряву навпомацки. Старався йти весь час уліво: йому здавалося, що саме в цей бік той колодязь, в який вони впали. А поблизу нього він зійде вгору — там «бібліотека»! Нишпорив очима по пилюці, що вкривала підлогу тунелю: хотів, ой, як хотів побачити сліди Івана Макаровича. Адже професор, шукаючи їх, міг спуститися сюди… Але ніяких слідів не було. Тисячі, сотні тисяч років тут не ступала жива нога — непорушним, незайманим лежить віковічний пил… Михайлова ступня тоне в ньому, і юнакові здається, що він іде по пругкому шару днів, століть, епох… Вони тут осипалися і лягали, як жертви в боротьбі живого і неживого. На довгий час неживе перемогло. Та ось на спустілу арену бою прибули вони — радянські люди, і планета починає оживати! «Не журися, Олю! — гукає Михайло в мікрофон. — Життя невмируще, непереборне!»
Дівчина не чує його слів, але крізь окуляри бачить, що він говорить до неї щось підбадьорююче, хороше. Усмішка освітлює їй обличчя. Молодець Михайло, з таким не пропадеш!
А тунель тягнеться безкінечно, повертає то вліво, то вправо, перетинає інші тунелі. На одному перехресті Михайло на хвилинку зупинився. Куди йти? Присів, тримаючи Ольгу на руках, біля якоїсь чудернацької кам'яної фігури. Це було, мабуть, зображення морської тварини, бо ні рук, ні лап, а щось схоже на плавники. «А на верхніх ярусах — статуї жінок, — подумав Михайло. — Але вже, мабуть, недалеко». Підключив запасні кисневі балони. Жестами спитав Ольгу, куди, на її думку, треба йти. Вона обвела поглядом три виходи з перехрестя і показала на той, про який думав і Михайло. Там виднілися сходи вгору — це головне! І він рушив, притискуючи Ольгу до грудей.
Ех, коли б то вони знали, що треба було піти лівіше! Хвилин через п'ять — не більше — натрапили б на пошукову групу з екіпажу другої ракети. Та Михайла привабили сходи, і він чимдуж кинувся по них угору. А там знову натрапили на перехрестя і повернули в такий тунель, що повів
