В зоряні світи - Василь Павлович Бережний

— Ах, тату, чому ви не захопили з дому пилесос? — жартувала вона.

Увесь час — допомагаючи розв'язувати тюки, розкладаючи постелі, Ольга намагалася розважити осліплих. Спочатку, може, в цьому відчувалася і нарочитість, але зрештою встановилася нормальна атмосфера людського співтовариства. Коли ж Ольга приступила до лікування, то навіть у Загорського помітно покращав настрій.

Молода лікарка мала намір дати їм уколи синтетичного вітаміну і снотворних — щоб спали не менше двадцяти годин підряд.

За допомогою Ольги встановили і запустили кисневу апаратуру. Хотілося швидше наповнити приміщення атмосферою, щоб скинути скафандри, бо лежати в них було страшенно незручно, а головне — Ольга ж не могла робити уколи. За кілька разів вона нанесла цілу кучугуру каміння, з якого почали видобувати «атмосферу».

Як тільки прохід щільно заладнали кам'яними «дзеркалами», скляні кулі, що освітлювали зал, погасли.

— Цікаво, цікаво, — промовив Плугар, коли Ольга сказала йому про це. — Світи ліхтарем, електрики ще в нас вистачить.

Ольга включила ліхтар, провела ним по залу, і, коли проміння випадково впало на одну з куль (а їх тут було п'ять — одна в центрі склепіння, а чотири — по кутках), вони всі засяяли.

Розповідаючи про це, Ольга повторювала свій дослід.

— От я виключаю ліхтар. Кулі гаснуть. Включаю — світяться.

— Ольжин світловий ефект, — пожартував Мілько, — або краще: — світловий ефект Ольги. Що ж він означає?

— А те, що одне чудо Місяця ми розшифрували, — відповів Іван Макарович. — Виходить, що ці кулі не акумулюють світло, а тільки передають його. Хоча вони, мабуть, складені з такого мінералу, що має і власне світіння. В попередню нашу «квартиру» світло якось проникало… Не обов'язково ж через вхід… Тут, мабуть, якась складна система.

— Де ж тоді джерело?

— Хто його зна, це ми ще дослідимо… Може, селенітські будівничі пробили світні колодязі з іншої півкулі? От і виходить, що Сонце весь час живить усю освітлювальну сітку.

— Якщо це так, Іване Макаровичу, то й нам є що запозичити в селенітів.

— А що ж ви думаєте.

Через кілька годин роботи кисневої апаратури Іван Макарович спитав:

— Ну, що там показує барометр, Олю?

— А я й забула про нього! — схопилась дівчина. — Працює! «Ясно» показує — дощу можна не боятись!

— Тоді скидаймо свої чохли.

Без скафандрів стало набагато зручніше. Вони змогли підкріпитися їжею; Ольга розпочала лікування.

Іван Макарович тримався, немов легендарний філософ. Його спокійне обличчя ніби говорило: «Мені відоме те, про що багато-хто і не здогадується… Не очима, а розумом треба проникати в суть речей». Він підбадьорював не лише Загорського і Мілька, а навіть і Ольгу, яка тепер вважала себе єдиним джерелом оптимізму — вона ж бо одна лишилася здоровою і неушкодженою.

Мабуть, під впливом Ольжиної психотерапії і витримки Плугаря добре тримався і Микола Загорський.

— В старі часи, — говорив Мілько, — церковники проголосили б: «Світ їм потьмарився, бо переступили межу дозволеного». А хіба є межа для людського розуму? Правда ж, Іване Макаровичу, що й тепер, в епоху ядерної енергії, ми навіть уявити не можемо, що витворить людство в далекому майбутньому?..

…Минали довгі стомлюючі години. Беззвучно працювала киснева апаратура, роз'єднуючи міцно спаяні елементи і поповнюючи приміщення життєдайними газами. Жадібно вбирали їх легені, та не тільки це підтримувало в них вогонь життя. Думки, свідомість, воля, — тобто все, що різко відрізняє людину від тварини, — відігравало не меншу роль, ніж кисень. Іван Макарович і Загорський сиділи на своїх матрацах, Ольга ходила й ходила по залу; а поруч — в штабелях кам'яних плиток — дрімала селенітська мудрість. Розмовляли на філософські теми, — аж поки Ольга, подивившись на годинник, не наказувала приймати снотворне.

— Пацієнти мусять слухатись лікаря! — удавано суворо говорила вона, поправляючи постелі.

Коли «пацієнти» засинали, Ольга лишалась наодинці зі своїми думками. Чи вірила вона, що батько і Микола одужають? Так, вірила! Дія шкідливого проміння була недовгою, клітини зорових нервів, мабуть, тільки пригнічені. Препарат синтевітамін — чудовий, надзвичайно ефективний засіб. Ну, і регенерація[6] організму… Все це — Ольга сподівалася — дасть хороші наслідки. Вони будуть, будуть бачити!

Минав час. Місяць, як зачарований, обходив Землю, не зводячи з неї очей; і хоч як повільно він обертався, але до темряви, що вкривала знайому людям його півкулю, вже наближалося сонячне світло. Незабаром воно блисне на високих вершинах гір, що обступили повалену ракету, потече вниз, і золотий серпик ростиме й ростиме!

Довга місячна ніч закінчувалася. Вже більше тижня, якщо міряти земними добами, Ольга лікувала батька, Миколу і Михайла.

…Нарешті — сталось!

— Олю, Олю, — Мілько торкнув сонну дівчину за плече. Вона боком лежала на матраці, ніби до чогось прислухалась. — Олю! — шепотів Михайло. Дівчина розплющила очі і, побачивши збуджене, радісне обличчя Михайла, збагнула все. Схопилася. Мовчки повернула Михайла спиною до світла — щоб не було різких подразнень; вказала на сонного батька і Загорського:

— Бачиш?

— Бачу, — шепотів Михайло. Ольга показала йому кам'яну плитку.

— Бачу! Все бачу, Оленько!

Михайло рвучко вхопив її на руки, закружляв по залу.

— Цс-с, — посварилася пальцем Ольга. — Нехай сплять.

Вони одійшли до стелажів з плитками.

— Розумієш, Олю, прокинувся — темно, але відчув, що бачу… Намацав ліхтаря…

Вони розмовляли так, неначе не бачилися роки. Спільно пережите лихо якось ще більше зблизило їх, і коли б Михайло був поцілував Ольгу, це ЇЇ аніскільки не здивувало б. Але юнак не наважився. Дивився на неї зачудовано, пошепки розповідав про те, як відчув, що зір повернувся.

Загорський і Плугар одужали пізніше. Коли світ відкрився Плугаревим очам — де й дівся отой філософський спокій! Ольга і Михайло усміхнулися, спостерігаючи, як Іван Макарович підносив до обличчя руки,