В зоряні світи - Василь Павлович Бережний
— А оці, що лишилися? — спитала я.
— Цих уже нікому було спалити, це останні… — пояснив батько».
«Загорський розкритикував тутешню добу, яка продовжується місяць.
— Які рослини витримають двотижневу ніч? А тварини?
Батько нагадав йому про кількамісячні полярні ночі на Землі, про рослин і тварин Заполяр'я.
— Життя всесильне! — захоплено проголосив він». «Вони ходять без скафандрів! Аж тепер пригодився барометр! Батько поставив його в тунелі далеко від наших апартаментів — працює! Показує «ясно». Значить, атмосфера Місяця вже народжується! Можна й розмовляти без мікрофонів, просто так. Повітря передає звук».
«Але ж довго тягнеться ніч. Хоч тут у нас і світло, як удень, але вона все ж якось давить на нас.
Микола добився свого: тато вивчився грати в шахи і вже «вліпив» йому один мат.
Зараз вони всі троє сплять, розкинувшись на матрацах, а я чергую. Сиджу і пишу на колінях. Різні чудернацькі думки лізуть у голову. Інколи мені здається, що це все сон… Хоча б скоріше сходило Сонце і починався великий день!»
Невидимий ворог
Ольга блукала поміж колонами храму — насторожена і… тривожна. І хоч цей ярус глибинного міста вже був заповнений атмосферою, вона ходила в скафандрі. Правда, кисневий балончик був у неї відключений, але, на випадок потреби, його можна включити негайно — досить лише повернути краник. «Тут на нас чекають найнесподіваніші несподіванки, — говорив Ользі батько. — Треба бути завжди насторожі». А їй хіба що? Скафандр зовсім легкий. Тут ходиш — неначе тебе на крилах носить.
За порогом храму — в широких вулицях-тунелях, в залах і на майданах — сяє яскраве світло, яке ллється і ллється з чудесних прозорих куль, що акумулюють, як гадає Загорський, світлову енергію. А тут сутінки. Жевріє холодним вогнем крижана глиба в «чаші», а вгорі — на кам'яному склепінні — сяють зображення сузір'їв.
Ольга ходить, не поспішаючи, присвічує собі ліхтарем. Яскравий снп електричного світла вихоплює то масивні підніжжя колон, то шестигранне каміння облицьовки стін. Знічев'я Ольга постукує топірцем по стінах, колонах. Невже тут немає ніяких таємниць? Особливо цікавить Ольгу медицина — от якби знайти які-небудь селенітські ліки! Чи може селеніти зовсім і не хворіли?
Враз Ольга зупинилася і помітила мерехтіння. До її слуху виразно доносився якийсь приглушений шум. Обернулася до «чаші» — крізь тріщину пробивається цівка якогось сивого газу, кидає тремтливу тінь. На якусь мить Ользі здалося, ніби заворушились зотлілі селеніти. Але то була тільки мить. «Чого тут лякатися? — подумала Ольга. — Геологічне явище. Може, колись тут був вулкан…» Струмінь газу досяг склепіння і черкнувся зір.
Минуло може хвилин п'ять чи десять, і газ перестав іти, розвіявся по храму, неначе фіміам під час богослуження. Побігти і розповісти про все батькові — що він скаже?
Ольга кинулась бігти. Її «крок» становив не менше десяти метрів — тільки стіни миготіли! От коли б вона отак бігала на Землі! Це ж був би нечуваний, неймовірний рекорд!
Ось і їхня кают-компанія — сяюча, залита світлом простора кімната. Працює «апаратна» — безперервно поповнює і «фільтрує» атмосферу. Батько і Загорський сидять біля шахової дошки, склавши руки на колінах. Чи обмірковують ходи? Біля них лежить на матраці Мілько.
— Ви тут шахами займаєтесь, — швидко заговорила Ольга, відхиливши шолом скафандра, — а там таке сталось…
— А що там сталось? — тривожно спитав Плугар. — Чому світло погасло?
— Яке світло?
— Ну, яке… ти ж бачиш, що ми сидимо в темряві. І партії не дограли… Спочатку трохи пригасло, а потім…
Ольга ледве не скрикнула, але закусила губу і стрималась. Світло ж заливало кімнату, світло пронизувало усе грандіозне «підземелля», а вони… вони його не бачать!
— Чому ж ти мовчиш, Олю? — спитав батько. — Включи нарешті свого ліхтаря!
— Наші чомусь не працюють, — додав Загорський.
— Заспокойтесь, тату, — ледве стримуючи сльози, промовила Ольга. Клубок підкочувався їй до горла. — Зараз ми все з'ясуємо.
«Вони осліпли! Вони зовсім осліпли!» думала Ольга, дивлячись на їхні обличчя. В широко відкриті очі Плугаря і Загорського било світло, але вони не реагували на нього. Та й ліхтар біля Мілька лежить включений. Він підвівся і почав навпомацки розбирати його.
— Ви розумієте, тату, — почала Ольга якомога спокійніше, — я спостерігала струмінь газу…
— Ну, а світло?
— Світло… є.
— Там є світло? — зрадів Плугар. — Чудово! Тоді давай твого ліхтаря, Михайло налагодить наші та будемо перебазовуватись. А може нам удасться повернути його й сюди…
Ольга не витримала — схлипнула, закриваючи рот долонею, а тоді, наче її прорвало, заридала.
— Що з тобою? — підвівся Плугар. — Ходи до мене! — він встав і простяг руки. Крізь сльози Ольга бачила, що то жести сліпця. І вона заплакала ще дужче.
— Та що з вами, Олю? — підвівся Загорський. Вони стояли такі безпорадні! Ольга притиснулась до батька.
— Я скажу вам відверто, — заговорила Ольга, — бо не можна гаяти й хвилини: у вас пошкоджено зір!..
— Тобто як це пошкоджуй? — спитав Мілько.
— Що ти маєш на увазі? — стиснув її лікоть Плугар.
— У вас тимчасова втрата зору. Світло тут є, і скрізь є, ліхтарі діють, а ви не бачите, — випалила Ольга. — Не хвилюйтеся, це на нервовому грунті, медицина знає багато таких випадків…
Плугар, Загорський і Мілько немов остовпіли. Мовчали, тільки важко дихали. На скронях у них заблищали краплинки поту.
— Сядьмо, — нарешті сказав Плугар, — Обміркуємо.
