В зоряні світи - Василь Павлович Бережний

Настроївши радіостанцію всюдихода, Загорський сидів, підставивши плечі ласкавим сонячним променям. Раптом його ніби штовхнуло — схопився на рівні ноги і став на сидінні машини. В навушниках чувся якийсь шум! Може, це просто в голові шумить? Чи, може… Кинувся до пульту рації. В захисних рукавицях все ж таки було незручно працювати на ній, і Загорському здавалося, що він занадто довго возиться з важельками. Нарешті — тріск і уривок фрази:

— …Та…та…ку!

Ще кілька поворотів маленького важелька, і в навушниках зазвучало зовсім чітко:

— Комета, комета… Ідемо на посадку! Незабаром Загорський побачив і саму ракету. Наче велике срібне веретено поволі спускалося з чорного неба. З нижнього кінця його вихоплювався золотий сніп. Ось «веретено» сховалося за гірськими шпилями. «Чи вдало сіли?» тенькнуло Миколине серце. Він почав швидко працювати на передатчику.

— Вітаємо з прибуттям, товариші! Наше місцезнаходження…

Зв'язок встановити вдалося! «Комета-2» сіла благополучно неподалеку першої ракети. Загорський хотів під'їхати до них всюдиходом, але мотор не працював: мабуть, від різкої зміни температури щось у ньому попсувалося. Тоді він попросив їх прибути сюди якомога скоріше.

Нервово походжав біля всюдихода. Здавалося — їх довго немає. А коли вони прибігли, — троє дужих, швидких, як вітер, — від хвилювання він не міг вимовити й слова. Дружні потиски, обійми.

— А де ж ваш екіпаж?

— Ходімо, ходімо, не можна гаяти й хвилини! — вигукнув Загорський і першим спустився до входу в тунель. Цього разу він просто стрибнув у глибоке річищу. А за ним і прибулі товариші. В тунелі, спускаючись гігантськими сходами до храму, Загорський розповів про нещастя. Ішли не зупиняючись й на мить. Навіть зотлілі селеніти не звернули на себе їхньої уваги. Вони тут пролежали довгі тисячоліття — почекають і ще, а Ольга та Михайло…

Сходили з яруса на ярус.

Нарешті — «бібліотека». Ось і той злощасний кам'яний люк.

Тепер, коли далека Земля надіслала допомогу, коли поруч були товариші, в серці Івана Макаровича з'явилась надія. Йому хотілось вірити, що Михайла й Ольгу все-таки вдасться врятувати.

— Якщо вони не розбилися, то чи вистачить у них кисню?

— Повинно вистачити… — невпевнено відповів Плугар. — У них запасні балони…

Швидко склали план розшуків. Найголовніше — це взяти якомога більше кисню. Зійшовши вглиб, обстежити не один тунель… Плугареві лишатися біля кисневої апаратури. Загорський, на випадок потреби, вертатиметься і підноситиме нові балони.

— Ех, був би оце канат! — сказав один. — Можна б просто в колодязь…

Вони пішли і швидко зникли за поворотом.

Цілковита темрява засліпила Ольжині очі, у вухах наче вітер зашумів. Зіщулилась, очікуючи удару. А в голові — цілий рій думок. Як по-дурному вийшло! Чи хоч

Михайло спостеріг? Хоча б з татом чого не сталося. І завжди вона провалюється… Це ж уже вдруге на цьому дивовижному Місяці, вдруге та й…

Раптом Ольга вдарилась об якусь м'яку масу, у вухах їй зашуміло, перед очима посипалися іскри, і вона знепритомніла. Скільки пройшло часу — не знала. Та ось поволі до неї почала вертатися свідомість. Неначе її єство виринало з якоїсь темної глибини на світло. Воно ледь пробивається… Що таке? Невже вона лежить на воді?

Так, Ольга погойдувалася на хвилях, видно, розбурканих падінням. Її підтримував наповнений повітрям скафандр. Але яка чудернацька вода — синя-синя, аж чорна! Ніби разом з водою в цю величезну печеру, куди ледь проникає світло, стекла і синява місячного неба. Ольга лежала горілиць, але як тільки зробила спробу перевернутися на живіт — гострий біль обпік їй ліву ногу. Вивих? Тріщина чи розтяг сухожиль? Ой, лишенько, що ж вона тепер робитиме?

Все-таки перевернулась. Подивилася крізь забризкані окуляри шолома — ой, леле! — тьмяніє і тьмяніє вода. Та це ж море! В надрах Місяця — море! І як це добре, що відкрила його — вона. Розповість батькові… Як він назве?

І тут Ольга подумала про повернення до «бібліотеки». Як вибратися з цього моря? З одного боку суцільна кам'яна стіна, видно, відшліфована водою, з другого — вода й вода. Мабуть, мільйони років тому селеніти спустили в цей природний резервуар воду із своїх умираючих річок та морів… Невже звідси немає…

Несподівано її хитнуло, а на скафандр сипнули густі бризки. Оглянулась. Неподалік од неї колами розходились хвилі, неначе там упав камінь. Та ось через якийсь час на поверхню води виринув… Михайло! Ольга відразу впізнала його. І — сказати правду — в першу мить зраділа.

— Михайле! — гукнула в мікрофон. Мовчанка.

— Михайле!

Знову в навушниках ні звука.

Тоді вона легко підпливла до юнака і торкнулася його плеча. Та порозмовляти не вдалося. Крізь окуляри шоломів бачили, що говорять, але звуків не чули. Інколи в навушниках з'являлися якісь невиразні шуми і відразу згасали. Почали перемовлятися жестами. Рації — то не біда, головне, що скафандри втримали!

Михайло показав рукою вбік, Ольга помітила на воді якийсь предмет. Що б то могло бути? Обережно підпливла і ледве не скрикнула: то гойдався її кисневий балон. А якби вони не помітили?

Похапцем, наче боячися, що балон десь дінеться, вона схопила його і притиснула до себе. Так і є — обірвалися лямки. «А в тебе?» — кивнула Михайлові. «Все гаразд» — так само кивком відповів він. При падінні Михайло теж забився — нестерпний біль шпигав аж у саме серце.

Гребучи руками, попливли поруч. Скафандри, наповнені повітрям, допомагали їм триматися на воді, а поза цим плавати тут було так само, як і в морі на Землі.