Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Ні. Я не такий. Мене все-таки не дурно тренували на Базі, там теж не було початкової переваги, ми ж усі жили в спільному робочому часі, змагаючись у намертво пов’язаній з ним, але таки інакшій величині: швидкості. Я був швидший за багатьох. І навіть якось — звісно, мені просто пощастило тоді, він на мить відволікся, а може, і на малу дещицю піддався — прудкіший за самого Грома.
Пірнаю під чиюсь руку, виходжу з-під удару, випростовуюся і негайно б’ю сам, б’ю коротко і нещадно: одного, другого, третього — вони валяться з першого ж удару. Ні чорта вони не вміють, шмаркачі недорослі, в дім-садку не навчишся битися, тітки розтягують на перших же секундах, за колючкою всі лише й мріють про те, як битимуть комусь пики там, у Світі-комуні… і жодній малолітній сволоті не спаде на гадку подумати завчасно про те, як битимуть пику їй. Вони вищать, розповзаються, розмазуючи паюху під сплющеними носами і затискаючи переламані ребра, хтось найстрахопудніший, а тому поки що цілий, під’юджує з-за рогу накинутися ще, і дістає від своїх же, і, схлипнувши, стуляє пельку. От і все.
Я ступаю кілька переможних кроків і натикаюся на неочікувано близьку стіну, і раптом мене вивертає під ноги, а перед очима витанцьовують лілові та жовті кола. Болить голова. Дуже болить голова, гаряча і мокра на маківці. Своїх пофарбованих кров’ю пальців я вже не бачу. Встигаю помітити — перед шамкою темрявою — сіру тінь, яка відділилася від стіни.
Відтоді я не зношу дім-шпиталю. Кожен, хто там опинявся (я не про комунальну худобу, їм, звісно ж, начхати), зненавидить таке: коли все навколо тебе рухається так швидко, що годі вловити навіть тіні. Шпитальні дівки — ні, їх я, звісно, не бачив, їх ніхто не бачив, але всі знають, що це робота саме для дівок — не сповільнюються ніколи, ні за що, ні на мить. Їх, лікарняних, енергофінансують за вищим розрядом. І я уявляю, нескладно уявити, як воно! — втратити таку роботу. Але однак ненавиджу.
Ми лежали рядком, штабелями, праворуч і ліворуч від мене недоростки, що я їх і покалічив; я був тепер точнісінько такий, як вони, в одному на всіх комунальному часі.
Я провалювався в забуття, прокидався, виявляв крапельницю у вені та свіжі бинти на виголеному черепі (відтоді я і голю голову, не щоб похизуватися шрамами, а просто зручно, звик), у мене з’являлося їдло, коли я хотів жерти, і судно, коли припікало.
Часом я думаю, що шпитальні дівки мали би значно менше клопоту, якби жвавіше рухалися ми, ліквідатори. Але Світ-комуну влаштовано як слід; це так очевидно, що навіть не прописано в кодексі.
Вони ще валялися там, ті недоростки, коли мене викликали в дім-управління. В Управління ліквідації.
Мені сказали, що весь цей час за мною спостерігали. Що відео з усіх камер на моєму шляху надходило просто до них. Що спершу моя психоадекватність і бар’єр опірності викликали сумніви, постало питання, щоб зняти стеження назавжди, проте мені дали шанс. Що Світ-комуна дорожить кожним своїм громадянином; у якого вже вклала купу енергофінансів, подумав я тоді — на одну тривалу комунальну секунду. І відразу ж переконав себе: за мене, мабуть, попросив Грім.
Про енергофінансування різних професій мені розповідали колись на Базі після відбою, вже не пригадую хто — ні, не Грім. Часом мені здається, що то так само була підстава, перевірка, але вона виявилася занадто складною, щоб я спромігся запам’ятати, повторити вголос і засипатися. А може, й справді. Можливо, правдою було і оте, про плебс-квартал.
Але я відхилився.
Вони сказали, що про повернення у спецохорону, ясна річ, не може бути й мови. Та якщо я добре покажу себе і надалі, то… Я стояв і вже не думав ні про енергофінанси, ні про Грома, ні про що. Лише про те, що я, схоже, матиму роботу. Свій робочий час.
Отому ліквідаторові, сірій тіні біля стіни, виявляється, зателефонували і наказали не втручатися. Та я тепер думаю, що він і сам не квапився ліквідувати конфлікт. Згодом я зустрів був його в домі-столі, він сам мене впізнав і сказав, що як на комунала я пристойно бився. Я і йому врізав, не сильно, просто так — щоб забув, як перся з мене тоді.
Час ліквідатора — повільніший за час спецохоронця чи шпитальної дівки, проте швидший за будь-чий інший, і я, щоночі провалюючись у липке трясовиння комунального часу, що міг стати єдино і назавжди моїм, як ніхто здатен це оцінити. Я люблю свою роботу, свій сірий комб, свій ліквід, своє ім’я. Я люблю Світ-комуну, бо він довірив мені якщо й не охороняти свої кордони, зате ліквідовувати все брудне і зайве з його лиця. У мій робочий час.
А поки що до нього треба якось дожити. Витримати ще майже сім із половиною комунальних годин.
Спати.
Наш спеціальний кореспондент із південного регіону поспілкувався з учителями школи, в якій навчався Андрій Маркович.
«Андрійко був дуже жвавим хлопчиком. Часом навіть занадто жвавим. Завжди допомагав своїм друзям: на перервах, біля дошки, на контрольних… Оцінки? Хороші оцінки. Задовільні, можна сказати…» (Ганна Миколаївна, класний керівник).
«Витончена натура, завжди такі сміливі судження, така глибина сприйняття, такі твори! Ні, сама я почала працювати в школі згодом, але старші колеги…» (Олена
