Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— Віро, наважуйтеся. Погляньте, Андрюха вже здійснив цей фокус.

— Де?

Вона приголомшено озирнулася, сердита на себе, що дозволила прохопитися цьому дурнуватому запитанню, — і справді побачила порожній стілець там, де щойно сидів, мовчки спостерігаючи за присутніми, знаменитий письменник Андрій Маркович.

— У нього автограф-сесія, — пояснив Полтороцький. — Навіть, здається, дві. Андрій тут працює, він не може дозволити собі зупинитися… і навіть трохи сповільнитися. Не те що ми з тобою.

— Не пригадую, щоб ми з вами переходили на «ти».

Мовила — і внутрішньо скривилася від власного тону, від манірного фальшу, напівчиновницького, напівучительського: я ж поет, я живу в світі творчих людей, де на «ти» одне з одним усі, де не мають значення безглузді формальності чи будь-які табелі про ранги, крім поетичної майстерності. Але він був чужий, випадковий, зайшлий, і він знову нависав занадто близько, лоскочучи театральним шепотом вухо та шию. Захотілося пересісти на одне з вільних крісел; Віра мало так і не зробила й здригнулася, уявивши собі збоку цю вульгарно-водевільну мізансцену.

— І я не пригадую. Та ще встигнемо, куди нам квапитися?

— Зараз прийде, — сказав Красоткін, опускаючи слухавку.

Віра не відразу збагнула, що йдеться про Берштейна — і головне, що він лише допіру завершив розмову.

— Побачимо-побачимо, — мовив Скуркіс. — Знаєте історію про те, як Берштейн заблукав у абатстві?

— В абатстві?

— Берштейн? — точно в терцію здивувалися Маша з Красоткіним і засміялися, перезирнувшись.

— В Единбурзі, на фестивалі. Андрій там теж був, не дасть збреха… — він зауважив, що Марковича нема, і вдавився закінченням, і негайно вдав, начебто нічого не сталося, і було в цьому щось несамовито вульгарне і стидке. — Так от. Зранку починаємо читання з шотландцями, а по обіді екскурсійна програма, здалась вона нам, і саме тоді Берштейн…

— От бачиш? — мовив, підводячись, Полтороцький; тепер уже на повний голос, але все одно ніхто, крім Віри, його не почув і не озирнувся. — Ходімо звідсіля.

…Сонце вдарило їй у вічі. Сьогодні зранку Віра вже пошкодувала була, що не взяла з собою темних окулярів, і жалкувала щоразу, опиняючись надворі короткими перебіжками від кав’ярні до кав’ярні, де сонячне світло ставало комфортно-м’яким чи й геть переходило в підвальні сутінки. Пусте, героїчно примружилася вона, це ненадовго. Зараз він знову заведе мене кудись, можливо, до ресторану, дещо вищого за рангом. Матінко Божа, а я, наївна, гадала, що вирушаю на літературний фестиваль, ходитиму на зустрічі з письменниками, слухатиму вірші… Програмку Віра, здається, забула в кав’ярні, та було незручно зупинятися посеред вулиці і перевіряти.

Полтороцький ішов швидко, аж надто жваво, як на свою комплекцію, вона ледве за ним встигала.

Вони вийшли на квадратну площу, де між прозеленкувато-сірих статуй у тих-таки застиглих позах стояли живі люди, вкриті срібною фарбою, попри сувенірні розкладки походжали дівчата в різнобарвних довгих сукнях і з кошичками фіалок, сиділи на бордюрі юні музиканти у пацьорках і подертих джинсах, із розфарбованими гітарами і з колонками біля капелюха на гроші, бігав рудий гостроносий пес, принюхуючись до всіх ніг підряд, стриміли на кожнім розі англомовні дороговкази для туристів, схожі на рози вітрів. Одна квітникарка адресно всміхнулася до Полтороцького, і Віра на мить злякалася, що він зараз зі свого дурнуватого гусарства купить для неї букетик фіалок, або і весь кошик… а, пройшовши повз, негайно пожалкувала, що не купив.

Щось оглушливо бамкнуло і заспівало-задзеленчало дзвониками, і так чотири рази поспіль, і люди на майдані зупинилися, синхронно обернувшись і задерши голови. Вона теж подивилася — це бив годинник на вежі, важкий, старовинний, його хвилинна стрілка, що йшла кудись у перспективу, здавалася короткою і гострою, мов дротик, а годинна, навпаки, нависала краплеподібним тягарем над римською четвіркою, немов ось-ось мала зірватися. Віра машинально звірила зі своїм годинником: він відставав, чи, навпаки, міський поспішав, хоча влада, мабуть, повинна стежити, все-таки пам’ятка, а з іншого боку, Берштейн подзвонив, отже, завершив свою читацьку зустріч… Нерішуче торкнулася до коліщати — підкрутити?

— Не зважай, — пригальмовуючи, кинув Полтороцький через плече, — він завжди так. Я про час. Дуже кумедно, коли люди намагаються підігнати його буквально до секунди.

— Чому кумедно?

Їй довелося трохи пробігтися, наздоганяючи його.

— Тому що похибки все одно неминучі. Насправді ж у кожного свій час.

— Тобто?

Полтороцький не відповів. Дивно, Віра була впевнена, що дорогою він безперервно її вмовлятиме, налаштувавши на автоматичний режим свій поставлений рокітливий баритон, давним-давно нашпигований численними, до вибору, комплектами неістотних слів. Але він мовчки і сягнисто ступав, обрушуючи на бруківку підошви черевиків величезного розміру, і луна від його кроків відбивалася від стін обабіч; Віра лише тепер помітила, що вони вже звернули з площі в якийсь непомітний зміїстий відросток, схожий на кам’яну траншею. Над головою синіло яскраве небо, але сонце вже опустилося нижче дахів, весь вузький проміжок від стіни до стіни привласнила тінь, і легше стало очам.

Що далі від центру, то місто стрімкіше занепадало, стіни будинків бралися тріщинами, цілими клаптями губили тиньк бляклих рожевих та охристих відтінків. Маленькі балкончики нависали загрозливо, ледве тримаючись на оголеній цегляній кладці. На одному з них квітла жива герань, і люди тут, мабуть, жили живі, тьху ти, який несосвітенний плеоназм… байдуже. Я б теж хотіла тут жити. Поливати з вікна герань на аварійному балкончику, аж поки він посиплеться від старості під моїми руками. Хоча не знати, хто кого переживе, мені вже, не забуваймо, п’ятдесят сім, можна сміливо заокруглювати до шістдесяти… Паскудненько закололо в боці, дихання збилося і давно присвистувало, надто що дорога явно ішла вгору.

— Втомилася? — кинув Полтороцький. —