Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— Де?

— Побачиш.

Він теж висвистував паротягом і сопів, лунко тупаючи вперед і вгору вуличкою, що, здається, дедалі вужчала, куди вже більше? Втім, одна зі стін, попрощавшись із останнім будинком, перетворилася просто на цегляну кладку, нерівну, мов щербаті зуби, і крізь вибоїни та щілини проривалося промінням сліпуче сонце.

Стіна з протилежного боку закінчилася раптово і тихо, впершись у щетинястий чагарник, наполовину опалий, наполовину золотий. А дорога, що поволі позбулася бруку, пнулась і пнулась вгору, нагадуючи тепер серпантин у гірському парку, таким Віра з мамою колись ходила в їдальню з пляжу, за непам’ятних часів їхніх щорічних поїздок до санаторію. Іти вниз від корпусу було приємно і легко, але вгору в найдужчу спеку — важко навіть Вірі, що вже казати про маму, якій було тоді… зараз спробую порахувати…

— Якщо дуже втомилася, то перепочиньмо.

— Ні, — озвалася вона, зціпивши зуби.

Полтороцький точно був не молодший за неї. Здається, свого часу він подобався мамі у ролях непохитних комісарів, етнічних парубків у вишиванках і співочих опереткових юнаків… чи то все-таки був інший актор зі схожим прізвищем і поставою? Варто було б згадати назву бодай одного фільму і запитати.

Вони таки справді йшли зараз парком, густим, таким несподіваним у місті суцільного каменю. Осінні дерева та кущі спліталися гіллям, калейдоскопічно мінячись листям — уся палітра теплих кольорів, від пурпурового до золотого. Дорогою надибали напівзруйновану альтанку, вхід до якої охороняв кам’яний лев, старий і без однієї лапи, його окремі кігтясті пальці покоїлися на шкарубкій кулі. Леви у місті були всюди, їх було непомірно, аж занадто багато, а цей, здавалося, втік від усіх, точнісінько як ми… Полтороцький перехопив її погляд і думку — і підморгнув, по-змовницькому всміхнувся.

— Уже ось-ось.

Вони пройшли, здається, ще один серпантинний оберт — і раптово опинилися на відкритій місцині.

Віра замружилася.

Темні окуляри, ну чому я не взяла окулярів?!.

Сторожко, ніби перевіряючи ступнею холодну морську воду (мама, південь, санаторій, такий давній і цілком учорашній час), вона ледь-ледь розліпила мокрі вії. Примружилася, кліпнула кілька разів, додумалася піднести до очей долоню дашком. І лише тепер як слід роззирнулася.

— Красиво? — передчасно, фальстартом запитав Полтороцький.

Віра дивилася.

Місто лежало внизу, аж дивно, як це ми встигли підійнятися так високо. Клаптикова ковдра різнобарвних дахів, усі відтінки стримано-благородні й тому бездоганно пасують один до одного. Більші — буквально під ногами, решта, поволі дрібнішаючи, колом ішли в перспективу. Стрункі обриси готичних башточок і подвійні верхів’я церков проростали крізь місто в невловному ритмі, ніби сонет чи соната. І яскравими, сліпучими акцентами палали, відбиваючи сонце, золоті шпилі, герби, облямівки деяких дахів, теж розсипані на міському полотні з нелюдською рівномірністю, немов фінальні акорди ударних чи мазки чийогось колосального пензля, вмоченого в золото.

Віра пошукала очима якусь конкретну, знану з путівників туристичну споруду — храм Діви Марії, костел Усіх Святих, ратушу? — та нічого не могла знайти, місто було неподільне і прекрасне цілком, у єдності й урочистій гармонії. Хіба що та довгаста пляма вдалечині… Ледь повернувшись, Віра її роздивилася — висотна будівля, величезна і чужорідна, вона стирчала з міста так, ніби її олівцевий дах протнув зсередини благеньку старовинну тканину. Мабуть, якийсь готель, зараз такого багацько будують, не зважаючи ні на що. В її суцільних вікнах теж палало сонце, і це скидалося на справжню пожежу. Віра відвернулася, покинувши споруду догорати за спиною. Ніби її й не було.

— Красиво, — нарешті відповіла вона.

— Добре, що я тебе сюди привів?

Баритон нерішуче здригнувся, і вона всміхнулася:

— Добре.

— Тут іще є замок, — сказав Полтороцький, і Віра мимоволі озирнулася, побачивши позаду самі лише дерева і чагарник. — Високий замок на пагорбі. Щоправда, ми з ним розминулися в часі, але це пусте. Почитай вірші.

Вона здригнулася і поглянула просто на нього, вперше за всю їхню прогулянку. Він стояв, примружившись, обернений просто до світла, і на його обличчі майже не було тіней, заглибин, зморщок — лише чіткі, сумні лінії основних рис, напівстертий відбиток молодості. Розминулися в часі, але це несуттєво. Вірші?..

— Свої вірші, — уточнив він. — Я ж їх досі не чув. Почитай.

Віра глитнула і стулила повіки. Відмовлятися, кокетувати, напрошуватися на вмовляння — не гідно поета. Якщо хтось хоче почути вірші — байдуже, з якою метою, нехай таємною, прихованою і не найдостойнішою, втім, що це я, хіба маю підстави так вважати?.. — хай там як, вони повинні прозвучати. Лунаючи, вірші напряму живлять красу і гармонію світу. В мене попросили. Я мушу.

Почала з «Хмари» — через невпевненість, через легке тремтіння нетвердого голосу: з «Хмарою» їй було найпростіше, вона входила до її програми публічних читань уже кілька років поспіль, адже саме на цьому дивному, пульсуючому тексті легко було впіймати ритм і загальну тональність для наступних віршів. І вони чіплялись один за одного срібними гачечками, вилися волосяною ниткою, плинули дедалі вільніше, лунали чимраз яскравіше. Нічого випадкового не було в їхній послідовності, щораз інакшій, нічого безпосередньо залежного від її власної волі: цей ряд вибудовувався за якимись своїми внутрішніми законами — наче музика. І повторити, хоч би як потім намагалася, не вийде ніколи.

Його руки давно вже лежали в неї на плечах, і це теж було гармонійно і правильно, вона навіть не напружилася під його пальцями, читала далі, читала… І «Шалену Маргариту». І «Оленку». І «Вітер». І зараз отой короткий, без назви: «Я прийшла —