Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Ясна річ, насправді його звали не Грім, і він навіть сказав мені своє справжнє ім’я, але я запам’ятав це. І запам’ятав — на все подальше життя! — як тоді, простягнувши руки, щоб зняти мене, геть обм’яклого на останньому метрі шляху, зі стіни, він раптом розширив межі свого робочого часу — і впустив мене всередину.

Я запам’ятав.

У повітрі висить муха, велика зелена муха висить, перебираючи лапками і спроквола помахуючи крилами. На неї пливе згори, діамантово вилискуючи і поступово витягуючись, велика — я не відразу збагнув, що воно таке, — дощова краплина. Розбивається об зелену спинку на водяний порох, муха нахиляється, потім вирівнюється, ледь активніше махає крильми. Решта крапель спокійно, немов повітряні кульки, планерують довкола. Я піднімаю очі й бачу садківських тіток, я вперше бачу їх як слід, зовсім не страшних і несамовито комічних, вони повільно комашаться під дощем. Найближча до нас задирає руки дашком над головою з обвислими кучериками і кричить щось протяжним басом, занадто низько, щоб розібрати слова; Грім жестом її відпускає, і через довгий-предовгий відтинок часу — нашого робочого часу! — вона нарешті дошурупує. Вони розбігаються ходою двоногих равликів, розгойдуючись на кожному безкінечному кроці, кумедно втиснувши голови у плечі. А ми з Громом залишаємося самі, і в нашому часі до нас не долітає жодна крапля.

— Подобається? — запитує він зовсім іншим, мужнім, не прискореним хронорізницею голосом.

Я відповідаю:

— Так.

Це і був мій вибір.

Потім, коли ми тренувалися в горах — троси, гаки, шпичасті черевики, обрізані пальчатки і жодної страховки! — я запитував у Грома, чому він тоді просто не заліз і не зняв мене зі стіни. Грім, він умів ходити по вертикальних поверхнях, звісно ж, із надробочим прискоренням, та все одно, мало хто з загону був на таке спроможний… Грім сказав, що його, власне, для того і викликали (уявляю, скільки це коштувало нашому задрипаному дім-садку, — і як же вони перепудилися, якщо зважились на таку енерговитрату). Але він побачив мене там, нагорі, — і захотів, щоб я спустився сам. Інакше ніхто зі мною і не розмовляв би тут, на Базі.

Авжеж, я хотів бути як він. Хотів стати спецохоронцем Кружини. Для цього нас і тренували: загальна фізична підготовка, стрільба, чотири різновиди рукопашного бою, орієнтація на місцевості, альпінізм для південних кордонів. І все це у спецохоронному часі, що він і досі мені сниться; хоч я і задоволений своєю роботою, бути незадоволеним роботою не можна, це щастя, що я її маю, свою працю, неможливо бажати нічого іншого, читай загальний кодекс робітничого класу Світу-комуни, пункт один дріб один. А після тренувань, уже в комунальному часі, — він не видавався таким принизливим, бо жодних комуналів на Базі не було, винятково свої хлопці, — ми пасталакали перед сном. І хтось із наших — згодом я зрозумів, що то була перевірка, але пізно, занадто пізно! — сказав:

— А знаєш, як там у них, на задвірках, називають Світ-комуну?

— Як? — запитав не я, хтось інший.

— Плебс-квартал!!!

І ми зареготали, всі, я іржав не тихше і не голосніше за решту, я завжди був як усі. Досі не збагну, що мене смикнуло за язик наступного дня, під час обіду, так ненав’язливо і, як мені здалося, хвацько та доречно вставити це слівце: «плебс-квартал».

Чули всі. І Грім.

Він навіть не намагався мене захистити. Він сказав потім: ти сам розумієш, мені шкода. Йому і справді було жаль, а я і досі шкодую, що ми відтоді не бачилися і не побачимося, мабуть, уже ніколи. Він чудовий, Грім. Якби не він, я був би зараз жалюгідним комуналом, істотою, обвішаною цяцьками, котра помалу-помалу жере і трахається. І навіть не розумів би, що в моєму житті не так.

А тоді — я розумів! Я все усвідомлював, і з мене немов живцем здерли шкіру разом із моїм часом, робочим часом спецохоронця. І виперли зі здертою шкірою туди, до них, у Світ-комуну. В рутину їхнього нестерпного комунального часу.

І я вештався вулицями Крамербурга, виписуючи складні і безглузді траєкторії тими ж променями та кружинами, що ними колись милувався зі стіни, завертав у дім-столи, коли хотілося жерти, і в дім-сни, коли геть знесилювався. Кожна година, кожна хвилина тривала нескінченно, пустопорожні, незнищенні, спільні для всіх навколо, точнісінько, як і лахи, житло та їдло. І я був такий, як усі, — тупа комунальна отара, вони жили так завше і, це найогидніше, ловили кайф від такого життя. Особливо гидко було дивитися на недоростків, учорашніх дім-садківців, допіру з-за колючки: ці просто-таки верещали від захвату, вважаючи, що оце ось — і є свобода.

Перших кілька днів на мене навіть не наїжджали. Гадки не маю чому: можливо, у мене було щось таке в очах, похмуре попередження не зв’язуватися, довічний відбиток Бази спецохорони, мого справжнього і втраченого часу. Та врешті-решт ідіоти знайшлися. З отих, дім-садківських, розмальованих і обвішаних цяцьками, ошаленілих від їхньої так званої свободи.

Я пам’ятаю.

Вони оточують, сходяться зусібіч, я осягаю розумом, як повільно, до реготні повільно вони рухаються — але я і сам такий, я не встигаю, не можу втекти. Не відчуваю ні страху, ні бодай ненависті та відрази до них — лише сором, нестерпно-пекучий сором за власну слабкість. Роблю оманний рух, ухиляюся на мить раніше, ніж вони кидаються на мене всім кагалом і промахуються, заважаючи один одному, і мені майже вдається вислизнути.

Але один із них спритніший за всіх, він чіпляється ззаду в одяг, висне на шиї, перетискаючи горлянку й артерію,