Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
«А-а, той… Який селітру в залі підірвав? А ще завжди форму забував, ага. Що, кажете, робить? Книжки пише? Ну-ну» (Федір Іванович, фізкультурник).
На повітрі, на сонці, на яскравій пронизливій прохолоді стало добре. Надто коли він надів темні окуляри. Темні окуляри — це чудовий винахід людства, очевидний прогрес порівняно з середньовічними масками. Якщо подумати, сама машкара волала на повен голос: ця людина має що приховувати, вона прагне, щоб її не впізнали! — достеменна провокація, що спричиняла цілком зворотний, аніж бажалося, результат. А окуляри — що? Окуляри просто захищають очі від сонця.
Мовчу вже про те, що очі — набагато індивідуальніша за щоки частина обличчя. Про що вони взагалі думали в тому своєму середньовіччі?
Андрій усміхнувся. До таких думок спонукало саме місто, що ретельно консервувалося у середньовічній естетиці, місто, яке населяли аж ніяк не нащадки його будівничих, а приходьки, хворобливо непевні щодо власного хисту додати до нього щось своє, нове і краще. Найсумніше, що таки їхня правда. Вони не могли додати, а коли й намагалися, побившись перед тим до крові з наділеними владою поборниками традиції, то неодмінно лажали, не потрапляли в ноти, наочно доводили, що найкраще — нічого не чіпати, зберегти як є. Хоч би той-таки готель-свічка: у будь-якому європейському місті для нього знайшли б саме те вдале місце, вписали б у віковий малюнок, перетворивши на новітню пам’ятку, адже час ніколи не стоїть на місці, — але наші, як завше, дали маху, трохи з вулицею, трохи з дизайном, підтвердивши зрештою репутацію варварів і скоробагатьків без краплі святого, що й не дивно за наших часів. До речі, що у нас із часом?
Одну автограф-сесію, на ярмарку, призначено аж під вечір, другу, в книгарні, — на четверту тридцять, отже, подбати про обід слід якнайшвидше. Правду кажучи, варто було перехопити щось у тій кав’ярні, куди після зустрічі з читачами затягнув його Скуркіс. У польових умовах Андрій не був аж таким гурманом, до того ж у цьому місті й у найдругорядніших забігайлівках примудрялися готувати пристойно, але…
Йому складно було сформулювати, в чому ж річ. Товариство зібралося не таке вже й погане. А втім, він, Андрій, легко і з виробленою роками вправністю відкараскався б від Скуркіса, якби не решта компанії: безперечно, вона була цікава.
Полтороцький, що зненацька заявився на зустріч: невже, Андрюхо, ти думав, що я цураюся літератури?.. ну-ну, тепер ти мені винен виставу. Арна, яка скромно сиділа зі своїм хлопчиком у залі при самісінькому вході, після зустрічі опинилася поруч, до того ж набагато природніше за Скуркіса, що в його панібратстві таки відчувалась напруга, страх бути невпізнаним і непотрібним. І хлопчина у цієї дівчинки непростий, хоч не підпустив до себе ні поглядом, ні вигуком. Колоритна літня пара, безмежно щасливі разом, аж мимоволі починаєш вагатися, невже таке й справді можливо — чи обманка, ширма для сторонніх, що за неї краще не зазирати? Ілля Берштейн, не людина, а знакова постать; правда, він залишився в «Тамбурі» на власну зустріч із читачами, наступну в марафоні, шкода, треба було його дочекатись… але тоді б я точно вже нікуди не пішов. А ще та поетеса, жінка в літах із несвітньою самотою в очах.
Так, хороше товариство. Я міг би зазнайомитися з ними ближче, розділити хліб-сіль, побалакати, назбирати фактури, — а далі вже вигадати для них долі, раніше я весь час у таке бавився, і завжди влучно, як я знаю. Дівчинка з хлопчиком у мене кинули б виклик усім і всьому, примусили би світ виконати сальто і завмерти біля їхніх ніг, а потім по-дурному розтринькали б усе, крім власного кохання, занадто молоді, щоб збагнути, як це багато. Літні, як їх там, Міша і Маша, навпаки, виявили б неймовірно моторошний кістяк у шафі, і довелось би їм ще вкоротити комусь віку, наприклад, Скуркісу… так-так, дрібничка, а приємно: кістяк Скуркіса у шафі. Гаразд, годі вже галабурдити. Залишається вирішити долю поетеси Віри, ніколи вона не мала щастя, нічого вона не мала — аж ось, за помахом моєї письменницької руки… Шкода, що Полтороцький одружений.
Облиш. У кожного з них своє життя і свій час.
Власне, саме тому я і пішов.
Для мого часу, хоч як дивно це звучить, там не було місця. Я мусив би вбудуватися, синхронізуватися, обравши когось із них за камертон, можливо, й Скуркіса, який, попри всю свою випадковість, таки замикав на собі це розмаїте товариство, зі мною включно — а я ненавиджу приєднуватися до чийогось поля чи орбіти (надто коли це Скуркісова орбіта, дідько, ну чого ти до нього причепився, що він тобі заподіяв?).
Просто залишатися там не було жодних підстав. Зовсім без потреби: ні для роботи, ні для відпочинку, ні навіть для маячної, принагідної творчості, ні для чого. Отже, нехай усі вони йдуть полем. Пообідати — і вперед, підписувати книжки, принаймні це частина моєї праці, хоч і не найпритомніша і не улюблена.
До речі, згадав Андрій, до фестивального пакета учасника входили талончики на обід, прив’язані до кількох найконцептуальніших закладів міста, він навіть подумав, що незле було б зайти. Пригальмував: потрібний конверт надибав у кишені куртки, а сьогоднішня кав’ярня для обіду з симпатичною назвою «Маркіз де Сад» була саме неподалік — щоб пересвідчитися, він глипнув на умовну мапу на звороті програми. Задоволено всміхнувся: ясна річ, пообідати можна було будь-де і за свої, але Андрієві подобалося, коли найнезначніші деталі збігалися, складались у пазл, немов гарантуючи, що і в суттєвому, важливому, справжньому все буде добре.
Повз нього пробігли — одна цокаючи підборами, інша м’яко в кросівках — двоє дівчат, брюнетка і блондинка, начебто ті ж таки, вчорашні; якщо вони теж у «Де Сад», то, найімовірніше так воно і є. Андрія вони не впізнали. Чудова річ — темні
