Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Дівчата пірнули в арку. Сам Андрій радше обійшов би двома з’єднаними широким рогом вулицями, але сюдою вочевидь було швидше. Рушив услід, орієнтуючись на відлуння обцасиків і дівочого сміху; привласнюючи собі ці радісні звуки, місто негайно домішувало до них щось потойбічне, дивне, трохи моторошне. Сонце залишилося назовні, і темні окуляри з покращеного аналога середньовічної маски вмить уподібнилися до завою на очах в’язня, який не повинен знати, куди його ведуть.
Андрій уже взявся був за дужку окулярів…
Зненацька.
Усе погане стається зненацька, враз, так, що не встигаєш нічого. Щойно, буквально цієї-таки миті, ти весело прошкував одним із найулюбленіших міст, напевно знаючи, що робитимеш решту дня, повновладний господар собі та своєму часу.
І ось уже сидиш на землі, у безглуздій гвинтоподібній позі, впустивши конверт і вкарбувавшись долонею у холодний камінь, і не знати що з ногою — перелом, вивих?.. ч-чорт, невже вивих теж так сильно болить?.. і треба, мабуть, спробувати звестися, притримуючись за стіну…
Спершу він, звісно ж, усе-таки зняв окуляри.
* * *Автограф-сесія у книгарні, недосяжній, як Австралія пішки, за програмою почалася давним-давно. Може, і закінчилася вже. Хоч як це дивно, Андрій не був переконаний, він, хто завжди відчував час із точністю до хвилини, — а мобільник, таке теж було вкрай рідко, розрядився, видавши насамкінець нестерпно печальний звук.
Пов’язка на кісточці трималася добре. Не дурно ж він колись, за давніх часів, закінчив медучилище.
І дуже доречно, що аптеки у цьому місті (готичні вивіски, мензурки з товстого скла на вітрині й дивні агрегати вздовж дальньої стіни) траплялися не рідше за концептуально-дизайнерські кав’ярні. За першим, доволі слабкодухим бажанням покликати на допомогу — саме тоді й сів акумулятор, перш ніж Андрій визначився, кого саме кликатиме, — він пригадав одну просто біля злощасного повороту в арку і, зціпивши зуби, таки дістався до неї власними ногами. Ніхто його не впізнав, попри відсутність темних окулярів, ніхто не заметушився і не запропонував негайно його госпіталізувати; мила дівчина продала знеболювальний гель та еластичний бинт, усміхаючись таким, як і сама, милим безстороннім усміхом. Накладати пов’язку в її присутності було немислимо, і довелося знову героїчно зціплювати зуби, відходячи назад до аркового отвору. Втім, якщо я в принципі здатен ступати на ногу, то ніякого перелому немає: це Андрій теж пам’ятав із тих, давніх часів, пам’ятав чітко.
Тепер не завадило б знайти щось схоже на милицю. Роззирнувся: з’ясувалося, тут був не просто коридор з однієї вулиці в іншу, а крізний двір (такі прохромлювали місто в усіх напрямках), прихований від сторонніх лабіринт, наземні катакомби, що приголомшували контрастом із зовнішнім, вітринним боком. Тут не було ані краплі сонця, ані бадилинки, ані сліду тієї химерно-богемної, та все ж упорядкованості, що в неї місто виряджалося для туристів, для чужинців. Під стіною, двічі оперезаною галереями, вочевидь, аварійних балконів, звідки звисали простирадла і пістрява килимова доріжка, а надто під ледь покрученими дерев’яними сходами з підгнилими приступцями і обламаними бильцями, громадився розмаїтий мотлох, і палиць там було повнісінько, будь-якого розміру; словом, мені знову пощастило. Оце б лише доповзти.
Укріпившись на ногах, він знову почувався людиною. Тепер було цілком реально — хоч і вкрай повільно — дійти до готелю, а там здатися на милість організаторів і страхової медицини. Або, як не погіршає (найімовірніше, це банальне розтягнення зв’язок і я марно панікував), просто провалятися до від’їзду на широчезному ліжку з квартою м’ятного чаю та ноутбуком, корисно споживаючи залишки фестивального часу. Прикро, та що вдієш, із кожним може статися.
І в цьому навіть щось є.
Справді, міркував Андрій, стримано-бадьоро шкутильгаючи через дворик у той бік, куди, ймовірно, подалися дівчата: повертатися, втретє минаючи ту ж арку, не дозволяв естетичний смак і здоровий глузд — не так часто я можу собі таке дозволити. Зупинку, перепочинок, зависання в часі, коли автоматично обнулилося все, що я був комусь винен, а нових зобов’язань не наросло, і номер у готелі зарезервовано до ранку понеділка, і весь цей час належить лише мені самому. Дружині та дітям, ясна річ, нічого не розповідати. В організаторів перепросити, максимально обмеживши їхнє подальше втручання в моє життя; втім, на фестивалі вони такі засмикані, що навряд чи нав’язуватимуться. Скасувати всі призначені зустрічі… з певних фігурантів, щоправда, станеться прийти до готелю з пляшкою і дружнім співчуттям.
І навіть зі стовідсотковою ймовірністю.
Він скривився і засичав, перечепившись травмованою ногою об камінець, чи що тут у них розкидано посеред подвір’я?.. сам винен, під ноги дивися. Ясно, що до тебе прийдуть. Ба більше, потягнуться косяком, щойно чутка про те, що Андрій Маркович пошкодив ногу і лежить у номері (до речі, ще не факт, що запопадлива Оля не наполяже, погіршуючи становище, на лікарні), пошириться стихійними інфопотоками фестивальної тусовки. На благенький щит готельного чи лікарняного персоналу сподіватися не випадає. Нас чекає нескінченне застілля і пиятика, суцільний потік буцімто співчутливців, які насправді злетілися на запах крові. Які жадають уваги чи ще чогось матеріальнішого — не таємниця, що в цьому місті фестивальними днями рекордно висока концентрація тих, хто чогось від мене хоче, — ось що нам світить у найближчому майбутньому замість спокою та свободи. Їх же нічим не зупинити. Вони роздеруть на шмаття мій час.
Андрій дістався до протилежної арки, темного і тривожного виходу з подвір’я — якщо там справді вихід, а не глухий кут, ніколи ж напевно не знаєш. Підняв голову: синява багатокутного обрізка неба високо вгорі була неправдоподібна, вклеєна та нетутешня, і вже вкрай дивно висів на ній білий півмісяць. Із криниці, кажуть, навіть удень видно зорі. Цікаво було б опуститись і подивитися. Дуже багато парадоксальних життєвих явищ живе у нашій свідомості і більше ніде — лише тому, що ніхто ніяк не завдасть собі клопоту їх перевірити.
