Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Але іскорка мчить — упевнено й непохитно. Людський розум керує нею. Ледве помітна металева паличка, крихітна сигарка мчить своїм, обраним нею шляхом. Вона немов намагається перетяти шлях велетенській кулі Венери. Чи не даремне намагання?
І ось з одного боку сигарки виникає малесенька хмарка диму, що повільно тане в холодному просторі…
(Академік Микола Петрович Риндін, прицілюючись собою, прицілюючись усією ракетою, не зводячи очей з велетенського диску планети, натиснув на важіль вибухів. Заряд прототротилу вибухнув, вогнем і розжареними газами вилетів з правої дюзи ракети. Корабель здригнувся, трохи змінив напрям убік).
Хмарка диму розтанула в холодному просторі. Її вже немає. Металева сигарка майже не змінила свого шляху. Вона продовжувала мчати до обгорненої хмарами планети.
І дивно було думати, що в цій сигарці були живі розумні істоти, були люди. Але хто, крім людей, міг би ще з’явитися в космосі, порушити спокій планет, які споконвіку мчали своїми вічними орбітами?..
(Над гамаками центральної каюти сяяв великий екран перископа. Великий світло-сірий диск Венери яскраво малювався на ньому. Очі трьох мандрівників, трьох пасажирів загальної каюти, невідривно стежили за ним. Диск більшав, ледве вміщуючись на екрані. Сірий диск, укритий суцільною ковдрою хмар. Таємничий диск, поціляючи в який, летів ракетний корабель з мандрівниками).
Відстань поміж планетою і ракетою зменшувалася. Здавалося, вони ось-ось зіткнуться. Ще мить — і малесенька ракета розіб’ється, перетворившись на порох, на ніщо. Ще одна хмарка диму з’явилася з одного боку ракети.
(Академік Риндін почув, як краплини поту вкрили його лоб. Вирішальний момент наблизився. От сюди, сюди… Якраз понад хмарами, не вище й не нижче, мусить пролетіти ракета, щоб від тертя об повітря Венери почалося гальмування. Інакше спуск буде неможливий. Сюди, сюди… Легко посунувся важіль. Вибух прототротилу знов струснув ракету. На мить Риндін заплющив очі. Зараз з’ясується все).
Металева сигарка ринула в туманний шар, що оточував велетенську планету. Її атмосфера… Зорі блимнули в небі, з жахом придивляючись до того, що відбувалося тут. Кінець? Загибель?
(На великому екрані перископа в центральній каюті з блискавичною швидкістю майнули зовсім близько, — так близько, що їх не можна було навіть помітити, — майнули сірі хмари. І через півсекунди вони віддалилися знову. Але, дивно, диск немов повертався до глядачів далі й далі, відкриваючи перед схвильованими очима нові й нові потоки сірих і білих хмар).
Ні, не кінець, не загибель! Блискуча сигарка проскочила понад самою поверхнею планети, трохи не зачепивши її хмарної ковдри. Здавалося, в туманному шарі атмосфери, що коливався понад хмарами, залишився слід сигарки. А сама вона мчала вже далі, віддалившись від великої кулі Венери, але різко змінивши напрямок і тепер посуваючись довгастим еліпсом навколо планети, що захопила її в своєму рухові і несла тепер з собою в космосі, як супутника.
(В центральній каюті лунав, посилений гучномовцем, переможний голос Миколи Петровича:
— Парабола нашого польоту, друзі мої, перетворилася на еліпс! Ми летимо навколо Венери. Ми вступили в перший еліпс! Десять годин і п’ятдесят чотири хвилини триватиме наш політ еліпсом навколо Венери, доки ми опинимося на тому самому місці, в якому влетіли до її атмосфери. Розрахунки вірні!..
Сміх, радісний і веселий, був йому відповіддю. Перемога, перемога! Атмосфера планети загальмувала ракету, космічний корабель мчить уже навколо Венери. Гуро сміявся своїм низьким густим голосом, Сокіл аж схлипував, дивлючись на нього. А Василь Рижко зовсім не витримав. Він стрибнув з гамака і відразу спинився, здивований. Він не плив у повітрі. Він стояв на підлозі. Щоправда, вага його була дивно невелика, хлопець був немов з чогось іншого зроблений, ніж звичайна людина. Він аж коливався, похитувався, проте стояв. Так, це була вже вага).
Кілька годин металева сигарка мчала навколо Венери, весь час немов намагаючись відірватися від неї, податися знов у безкраї простори Всесвіту. Але, досягнувши найбільшої, здавалося, віддалі, сигарка слухняно почала сама собою повертатися, виписуючи криву, що вела знов ближче й ближче до планети, до її хмар. Перший еліпс закінчувався. Він приводив ракету знов до тієї ж самої точки понад хмарами, де вона пролетіла вперше.
Микола Петрович знову застиг із руками, покладеними на важелі. Так, розрахунки були вірні, це довів перехід ракети з параболи на еліпс. Але хіба можна заспокоїтися на цьому? Хіба мало може бути несподіванок? Треба бути готовим до всього.
І в центральній каюті знов настала тиша. Наближався другий вирішальний момент. Ракета знову мусить влетіти в атмосферу, атмосфера знову трохи загальмує її, еліпс зменшиться… Чи буде так?
Високо над хмарами знов промчала ракета з такою ж самою блискавичною швидкістю — принаймні, так здалося всім. І, як і раніше, хмари почали віддалятися. Ракета перейшла в другий, менший еліпс. Микола Петрович стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, що відзначав зміни температури оболонки ракети. Так, як і слід було чекати, оболонка розжарилася. Термометр показував триста градусів вище нуля. Це не було загрозливим — нормальна температура для тіла, що пронеслося крізь густу атмосферу з швидкістю в десять кілометрів на секунду. Тепер швидкість знову поменшала внаслідок нового гальмування — тертя об атмосферу.
Єдине, на чому могло б погано позначитися підвищення температури оболонки — система рідини в трубах. Але ще перед першим гальмуванням Микола Петрович розпорядився відкрити для рідини шлях до внутрішніх резервуарів. Тепер труби були порожні.
Риндін повідомив супутників:
— Вступили в другий еліпс. Швидкість — дев’ять з половиною кілометрів на секунду. Тривалість польоту по другому еліпсу — чотири з половиною години.
— Виходить — другий еліпс вдвічі менший від першого? — зраділо запитав Василь.
— Навіть ще менший. Бо летимо ми повільніше. Проте, звертаю вашу увагу на потребу шукати придатне місце для посадки. Ще три еліпси —
