Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Сокіл підморгнув мені:

— І, виходить, енергії вистачило? Не довелося збирати її з усіх електростанцій Землі?

Гуро не вважав за потрібне відповідати на таке глузливе запитання. Він змовчав.

Мовчав і я. Адже вийшло так само, як мусило вийти. Більшовики й не такі труднощі перемагали. Просто, досі не було конечної потреби пробивати той шар. А ось виникла потреба зв’язатися з нами, зв’язатися з міжпланетним простором — і проблему розв’язано. Бо таке було поставлене перед ученими завдання. Коли радянська наука мусить щось зробити, тоді меж немає. Що там той шар Хевісайда, правду кажучи, для радянської науки? Дрібниці! Запустити десяток стратостатів ступенями — і немає того шару. Він сам по собі, а ми самі по собі. От і все. Мабуть, комсомольці винайшли цей спосіб. І стратостати, мабуть, комсомольці запускали.

…А зранку ми почули веселий голос Миколи Петровича:

— Годі спати, годі, друзі мої! Ось вона, наша красуня! Ось наша Венера! Можете по черзі підходити до телескопа, дивитися крізь нього. Я встановив інфрачервоний екран — і тепер він діє. Правда, ще дуже далеко до чіткої його роботи, але видно якийсь великий океан. А втім, навіщо зараз той екран, коли мету нашої подорожі видно просто у вікно навігаторської рубки? Ходімо, ходімо! Аргонавти Всесвіту, перший етап нашої мандрівки хвилями невідомого океану космосу закінчується!

Аргонавти, цебто ми, — нашвидкуруч одяглися й поспішили до навігаторської. У великому вікні просто перед нами, як застигла, стояла Венера. Проте, хіба навіть ми бачили її коли-небудь такою?.. Велетенський диск стояв перед нашими очима. Майже третя частина його сяяла білим світлом, немов укрита суцільною сніговою хмарою.

Це — ліворуч. Дві третини диску були іншого кольору. Найдужче це нагадувало нерівні й густі темні хмари, що пересувалися знизу вгору. За умовами Венери це визначало, що хмари посуваються з півдня на північ.

Суцільний потік хмар, суцільна ковдра глухого, непроникливого для людського ока мороку вкривала таємничу планету. Що ховають під собою ці хмари?..

Я підійшов до інфрачервоного екрану, який мусив відкрити поверхню Венери моїм очам, мовби вона не була закрита тими хмарами. Ні, Микола Петрович мав рацію. Екран, правда, діяв, але це було ще не те, що я сподівався побачити. Хмарна ковдра на екрані перетворилася на легкий туман, який вкривав планету. Було видно великі темні плями. Одна з них займала майже половину Венери. Мабуть, про неї і думав Микола Петрович, кажучи про океан. Океан на Венері!

Проте, годі було й думати побачити щось таке, що сказало б мені про життя або рослинність на Венері. Для цього ми були ще надто далеко. Шкода, шкода! Які страховища, які дивні тварини існують на поверхні Венери під загадковою завісою цього туману?.. І мимоволі перед моїми очима проходили образи страшних потвор, про яких ми стільки розмовляли з Соколом тут, у ракеті, про яких я багато чув ще на Землі, до зустрічі з якими готувався безстрашний Борис Гуро. Ігуанодони, бронтозаври, птеродактилі… археоптерикси… Ах, хоч би на кілька хвилин зазирнути туди… тільки б одним крайком ока!..

Але ще надто далеко. Пересуваються суцільною завісою густі білі хмари, не залишаючи жодного просвіту… І даремно ми намагаємося побачити щось на інфрачервоному екрані, крім тих великих плям, крім великого океану Венери… Наша ракета мчить. Скільки ж залишилося ще до Венери?

Микола Петрович дивився на прилади. Узяв олівець, записав щось у журналі спостережень. Виключив автоматичний апарат, що фотографував Венеру з цієї відстані. Потім його погляд спинився на нас.

— Час починати гальмування. За годину влетимо до зони притягнення Венери, почнемо знову відчувати вагу.

А й справді, дивно, що доведеться знов ходити, як усі люди, робити зусилля, піднімати щось, міркувати — чи важка ця річ, чи не важка… Проте, зараз не було часу думати. Микола Петрович різко розпорядився:

— До гамаків, друзі мої, до гамаків! Ви, Василю, лягайте в мій. Він вільний.

Слухняно ми вийшли з навігаторської рубки, щоб виконати наказ. Я виходив останнім. І, оглянувшись, побачив, як Микола Петрович, востаннє записавши щось у журналі спостережень, поклав руки на важелі й ручки керування ракетою. Постать його випросталася, і тільки сиве волосся свідчило, що перед пультом керування сидить не молода людина, а старий академік Риндін.

Я трохи заздрив його спокою. Зараз ми троє були тільки пасажири небесного корабля. Ми могли тільки чекати, коли наш корабель прибуде на Венеру. А Микола Петрович вів корабель. В його руках була доля всіх нас. Від його рухів, від його думок залежало все. Правда, Сокіл міг би замінити його, скажімо, в разі хвороби. Таку можливість Риндін теж передбачив. Але — навряд чи хтось зумів би залишатися таким спокійним і витриманим біля пульту міжпланетного корабля під час наближення до Венери, наближення до спуску, до найнебезпечнішого етапу нашої подорожі.

Микола Петрович сидів спокійно і впевнено. Наближався час спуску на Венеру!»

Коли б цієї хвилини хтось мав можливість збоку вільно спостерігати наближення небесного корабля до Венери, цей «хтось» побачив би дивну, надзвичайну, ні з чим незрівнянну картину.

Холодний, прозорий, як кристал, простір. Порожнява без кінця й краю. Вона заповнює собою все і йде в усі боки, перетворюючись на далекий чорний фон, на якому розкидані незліченні ясні алмази, багатобарвні самоцвіти Всесвіту.

Буяюче розливає своє сліпуче проміння гігантське Сонце — і не можна помітити, чи стоїть на місці ця вібруюча вогненна куля, чи рухається вона кудись, така вона неймовірно велика. Зате в потоках його гарячого проміння яскраво видно, як мчить у порожняві інша велетенська куля, темна, закутана в білі хмари. Вона повільно обертається навколо своєї осі і мчить, мчить безупинно, щосекунди пролітаючи в просторі близько тридцяти п’яти кілометрів. Це — Венера. Загадкова невідома планета, що ховає свої таємниці під хмарною густою завісою.

І малесенька, як блискуча порошинка, підхоплена якоюсь невидимою течією, мчить майже попереду планети металева іскорка, немов намагаючись проскочити поперед Венери. Та де там! Іскорка