Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
І справді — легко було сказати «шукати місце для посадки»!
Скільки сягало око, поверхня Венери вкрита була все тими ж самими густими хмарами. Вони хвилювалися, утворюючи безмежне сіре море; потоки хмар пересувалися один над одним. Здавалося, планету вкривало кілька шарів хмар.
І коли траплялося, що в верхньому шарі утворювався розрив, у який зазирало з нетерпінням чотири пари очей, то під цим розривом видно було лише дальший шар хмар, ще густіший, ще непроникніший.
— Миколо Петровичу, давайте тепер на наш перископ інфрачервоний екран, — запропонував Сокіл. — Ми вам знайдемо все, що треба.
Василь аж підстрибнув: справді, інфрачервоний екран допоможе побачити, що діється під цими клятими хмарами!
І чому ото вони досі не встановили його? Адже тепер Венера зовсім близько, просто рукою дістати можна!..
Ось він, цей екран. Зображення Венери зразу змінилося. Як і раніше, коли Василь вперше поглянув на цей екран, хмари майже зникли, перетворилися на прозорий туман.
І під ними, на поверхні Венери…
— Нічого не можна розібрати, — з жалем мовив Гуро. — Не допомагає екран…
Справді, навіть з цієї відстані екран мало чого додавав до тієї картини, яку Василь уже бачив. Ось той океан. Він немов побільшав. Нерівні краї суходолу… Нібито великий острів недалеко від суходолу… Покручена лінія на суходолі — мабуть, якась річка. І більш нічого. Образ коливався, час від часу затягався сірим туманом, що хвилями проходив по ньому. Ні, екран не допомагає!.. Чому?..
Але на це запитання не міг відповісти ніхто. Тим часом ця обставина була дуже загрозливою. Адже саме з допомогою екрану Риндін розраховував спостерігати поверхню під хмарами перед посадкою, щоб і справді знайти придатне місце для посадки корабля. Не можна ж було знижуватися наосліп, просто в густі хмари. Ракета могла розбитися, могла впасти на скелі…
Василь побачив, як змінився настрій академіка. Правда, він намагався не показувати цього. Але голос зраджував його, коли він заспокоююче говорив:
— Ну що ж. Давайте придивлятися без екрану. Мабуть, що-небудь знайдемо… якийсь майданчик…
Рижко тихо запитав Сокола:
— Чому це могло трапитися? Хіба інфрачервоне проміння не однакове всюди?
Сокіл знизав плечима:
— Хто його знає… Може — щось зіпсувалося в апараті… може — поверхня Венери відбиває надто мало інфрачервоного проміння, може, є ще якісь шкідливі впливи невідомого нам іншого проміння… як от було з космічним промінням. Факт лишається фактом: екран не допомагає. І це дуже загрозливо. Вперше ми опинилися перед справжньою небезпекою…
Василь бачив це й сам. Він з люттю дивився на екран перископа. Що криється під тими хмарами? Куди скеровуватиме ракету Микола Петрович? Наосліп, нічого не бачачи, як у густому тумані? Може — внизу бурхливе море; може — там якась пустиня; може — гори й скелі?.. А інфрачервоний екран тільки заважав, бо дедалі більш він затягався хвилями сірого туману, в якому тремтіли всі риси образу. На нього не можна було покладатися, краще вже було дивитися на звичайний екран. Але тут було видно самі хмари — і не було ніякісінької можливості хоч би трохи роздивитися, відшукати щось у цій густій пелені…
Одного лише разу Василеві здалося, що він побачив між хмарами щось зелене. Великий розрив верхнього шару хмар відкрив нижній шар. І в ньому немов… немов якась дірка. Що там? Дірка майнула на невловиму мить — і зникла. Але там було, було — зелене!
Василь з надією поглянув на сусідів. Сокіл напевне не помітив нічого. Обличчя його було похмуре й напружене. Він щось обдумував. Проте, Гуро не менш уважно поглянув на Василя. Помітивши схвильованість юнака, він сказав:
— Щось помітив, хлопчику?
Василь вагався: може, це тільки здалося?
— Та кажи, кажи!
— Здалося мені, що помітив…
— Зелене?
Василь здригнувся: невже й Гуро бачив?
— Так, зелене. Але на одну секундочку лише. І я не певен.
— Таке саме бачив і я, — задумливо сказав Гуро. — Ну що ж, подивимося ще…
Микола Петрович весь час не сходив з свого місця в навігаторській рубці. Він не почував утоми. Велике, бурхливе збудження охопило його. Аргонавти Всесвіту наближаються до своєї мети. Пройдено майже весь шлях. Залишається тільки закінчити спуск. Тільки… Але скільки небезпек у цьому «тільки»! Страшних небезпек, які виникли тепер, після того, як академік пересвідчився, що головна його зброя для спостережень поверхні Венери — його інфрачервоний екран — не діє. Микола Петрович чув, як пояснював Василеві Сокіл можливі причини цього. І старий академік не міг нічого додати до цих непевних пояснень. Та хіба в причинах була справа? Риндін знав одне: це не пояснювалося тим, що апарат зіпсувався. Значить, допомогти справі він не міг. А всі інші причини зараз не мали значення. Екран не діяв — от і все. Хмари ховали під собою поверхню планети.
Проте, зараз Микола Петрович мав про що думати крім інфрачервоного екрану. Ракета, легко підкорюючись тяжінню Венери, плавко зробила другий еліпс. Наближалося третє гальмування. Це не було вже новиною. Микола Петрович знав, що все йде як слід. Від минулого хвилювання залишилися тільки сліди. Так само швидко ракета майнула над хмарами і віддалилася від них. Але тепер термометр показав усього двісті п’ятдесят градусів вище нуля. Поверхня Венери немов не віддалялася далеко; здавалося, що ракета робить рівне коло навкруги неї.
Так, уже третій еліпс. Микола Петрович тихо мовив:
— Через дві години п’ятдесят чотири хвилини четверте гальмування…
Втома дала себе відчути всім, крім нього. Одноманітна картина сірого моря хмар викликала у Василя сонливість.
Із зусиллям він примушував себе не заплющувати очей, але вони мов злипалися. Сірі хмари одна над одною — і нічого більше… Негостинно зустрічає їх Венера, відважних аргонавтів Всесвіту, негостинно… Повільно голова Василя схилилася на руки, обважніла голова стомленого юнака. І, здалося йому, майже тієї ж самої хвилини він знову підвів її. Ті ж
