Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс
Кілька секунд пан Стендіш дивився на неї без жодної емоції.
— Вам догана, сестро, — сказав він.
— Слухаюсь, пане Стендіш.
Він повернувся до Кейт:
— А хіба немає ще жарту про курку, що переходить дорогу, абощо?
— Гм, є такий, — непевно сказала Кейт. У неї було відчуття, що вона потрапила в халепу.
— І як він починається?
— Ну, — сказала Кейт, — її початок: «Чому курка перейшла дорогу?»
— Так? А далі?
— Відповідь: «Щоб потрапити на інший бік».
— Зрозуміло, — Стендіш на мить замислився. — І що ця курка робить, коли потрапляє на інший бік дороги?
— Про це історія не повідомляє, — швидко відповіла Кейт. — Думаю, це виходить за межі жарту, який насправді стосується лише самої подорожі курки через дорогу й причин, що спонукали її це зробити. У цьому сенсі це трохи схоже на японські хайку.
Кейт раптом збагнула, що їй це подобається. Вона непомітно підморгнула медсестрі, яка взагалі не могла втелепати, що відбувається.
— Зрозуміло, — знов сказав Стендіш і нахмурився. — А ці… як їх?.. анекдоти потребують попереднього вживання якихось штучних стимуляторів?
— Це залежить від конкретного анекдоту й від того, кому його розповідають.
— Гм, мушу визнати, ви просто відкрили для мене велике незоране поле, пані… гм… Думаю, весь цей гумор треба негайно ретельно дослідити. Вочевидь існує потреба відсортувати жарти, які мають якесь справжнє психологічне підґрунтя, від тих, що лише заохочують споживання наркотичних речовин і тому їм треба покласти край. Добре.
Він повернувся до дослідника в білому халаті, який втупився в телевізійний екран, на якому відстежувалися карлючки пані Мей.
— Є що-небудь нове від пана Ейнштейна? — спитав він.
Дослідник не відривав погляду від екрана. Він відповів:
— Там написано: «Як вам приготувати яйця? Пашот чи просто варені?»
Стендіш знов завмер.
— Цікаво, — сказав він, — дуже цікаво. Продовжуйте уважно стежити за всім, що вона пише. Ходімо, — це він сказав уже Кейт, і одразу вийшов з кімнати.
— Фізики — дуже дивні люди, — сказав він, щойно вони вийшли звідти. — З мого досвіду ті з них, які ще не померли, в чомусь дуже хворі. Що ж, час спливає, і я певний, що вам не терпиться поїхати звідси й почати писати статтю, пані… гм… Я точно маю важливі невідкладні справи й пацієнтів, яким потрібна моя допомога. Тож, якщо ви не маєте більше питань…
— Лише одне, пане Стендіш, — «пан або пропав», вирішила Кейт. — Нам потрібно наголосити, що це останні новини. Може ви приділите мені ще кілька хвилин і покажете мені пацієнта, який прибув до вас останнім?
— Думаю, з цим будуть певні труднощі. Остання пацієнтка прибула до нас приблизно місяць тому, і через два тижні померла від запалення легенів.
— О… А… Що ж, мабуть, це не дуже захопливо. Отже. Ніяких нових пацієнтів протягом останніх кількох днів? І ніяких, скажімо, дуже великих або білявих, або скандинавів, з шубою та кувалдою? Ну, це просто приклад, — раптом їй спала ідея. — Можливо, повторна госпіталізація?
Стендіш дивився на неї з дедалі більшою підозрою:
— Пані… гм…
— Шехтер.
— Пані Шехтер, у мене починає складатися враження, що ваша зацікавленість лікарнею не…
Цієї миті його перебило те, що великі подвійні двері біля них відчинилися. Стендіш повернувся, щоб подивитися, хто це, а коли побачив, його манери змінилися. Різким жестом він велів Кейт дати дорогу великому ліжку на коліщатках, яке котив крізь двері санітар. За санітаром ішли дві медсестри, які справляли враження радше антуражу процесії, аніж звичайних медсестер, що виконують свою звичайну роботу.
На ліжку лежав витончено слабкий старий чоловік, чия шкіра була схожа на вкритий тонкими венами пергамент. Задня частина ліжка була піднята під невеликим кутом, щоб чоловік мав можливість оглядати світ, повз який його провозили, і він оглядав його з тихим, великодушним жахом. Його рот був трохи відкритий, а голова злегка хиталася, і якщо коліщата наїжджали хоч на маленьку нерівність, голова поверталася то в один бік, то в інший. Але попри його слабку млявість він випромінював відчуття того, що тихо й спокійно він володів усім.
Це враження створювало одне око. На чому б воно не зупинялося — чи то на виді за вікном, чи то на медсестрі, що тримала двері відкритими, щоб ліжко могло проїхати й не зачепитися, чи то на пані Стендіші, який раптом почав виявляти раболіпну чарівність і шанобливість — усе це, здавалося, миттєво потрапляло до царини, якою володіло це око.
На мить Кейт задумалася про те, яким чином очі несуть у собі таку незбагненну кількість інформації про своїх власників. Адже вони, врешті-решт, усього лише кульки з білої речовини. Вони майже не змінюються з віком, окрім того, що стають трохи червонішими й більш вологими. Райдужка може трохи розкриватися або закриватися, ото й усе. Звідки надходить цей потік інформації? Особливо у випадку чоловіка, в якого око лише одне, а на місці іншого — заплющена складка шкіри.
