Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

— Але якщо порівняти цей випадок з тією дівчинкою, яку ми бачили…

— Але ж цього не можна робити. Ми маємо оцінювати кожний випадок окремо.

— Але вони існують в одному світі…

— Так, але це різні речі. Звісно, якщо б наш пан Елвес зміг продемонструвати надійне передбачення, скажімо, наступного керівника Радянського Союзу або, ще краще, Президента Сполучених Штатів, то вочевидь це призвело б до важливих питань з точки зору державної безпеки, і тоді можна було б дозволити собі більш гнучко вирішувати, чи дійсно це збіг і фантазія, але стосовно банального кіноактора — тобто кіноактора, який не виявляв цікавості до політики — я вважаю, що ми маємо дотримуватися жорстких наукових принципів.

— Отже, — додав він, розвертаючись, щоб піти й забрати з собою Кейт, — я вважаю, що в обох випадках, і пана Елвеса, і… як її звати?.. Чарівної дівчинки на інвалідному кріслі, цілком можливо, що ми не здатні сильно допомогти їм, а зайняте ними місце й обладнання можуть знадобитися для більш перспективних випадків.

Кейт не знала, що їй на це сказати, тож пішла за ним, тримаючи свій гнів у собі.

— Ага, а ось тут у нас значно цікавіший і перспективніший випадок, — сказав Стендіш, стрімко йдучи крізь наступні подвійні двері.

Кейт намагалася тримати свої емоції під контролем, але навіть такий нечутливий та інопланетний чоловік, як пан Стендіш, не міг не помітити, що його слухачка не дуже уважна. До його манер додалися трохи безцеремонності й дратівливості, які об'єднали свої сили з великою кількістю безцеремонності й дратівливості, що вже була в нього спочатку.

Кілька секунд вони крокували коридором мовчки. Кейт шукала інші способи побіжно спитати про пацієнтів, що прибули останніми, але була змушена визнати, що неможливо зауважувати одне й те саме тричі поспіль, не втративши при цьому бажаної побіжності. Вона якомога непомітніше дивилася на кожні двері, повз які вони йшли, але більшість із них були зачинені, а за тими, що були відчинені, не було нічого цікавого.

Вона глянула у вікно, повз яке вони проходили, і побачила фургон, який повертав у задній двір. Попри те, що бачила вона його лише мить, він привернув її увагу, бо вочевидь не належав ні пекарні, ні пральні. Фургони пекарень і пралень рекламують себе, на них написані слова на кшталт «Пекарня» або «Пральня», а на цьому фургоні не було нічого. Йому нічого було сказати, і він казав про це голосно й розбірливо.

Це був великий, важкий, серйозного вигляду фургон, майже вантажівка, який був однорідно пофарбований темно-сірою фарбою. Він нагадав Кейт величезні сірі вантажівки, що гриміли Болгарією та Югославією на шляху з Албанії, і на яких не було написано нічого, крім слова «Албанія». Вона згадала, як їй тоді було цікаво, що саме албанці експортують таким анонімним способом, але коли в неї трапилася нагода дізнатися про це, виявилося, що вони експортували лише електрику, яку (якщо вона правильно пам'ятала шкільні уроки з фізики) навряд чи можна було перевозити вантажівками.

Великий, серйозного вигляду фургон розвернувся й почав задкувати до заднього виходу з лікарні. «Що б у цьому фургоні не возили, — міркувала Кейт, — він мав або завантажитися, або розвантажитися». Вона пішла далі.

Через кілька секунд Стендіш дійшов до дверей, тихо постукав у них і зазирнув усередину. Потім він поманив Кейт, щоб вона йшла за ним.

Ця кімната була зовсім інша. Відразу за дверима був передпокій з дуже великим вікном, за яким було видно головну кімнату. Між двома кімнатами безумовно була звукова ізоляція, бо передпокій був весь захаращений комп'ютерами та апаратурою для спостереження, і жодний з приладів не тримав своє гудіння при собі, а в головній кімнаті було ліжко, на якому спала жінка.

— Пані Елспет Мей, — сказав Стендіш і було очевидно, що на його думку він оголошує хіт сезону.

Її палата була, безумовно, хороша — простора, з дорогими й зручними меблями. Усюди, де тільки було можливо, стояли свіжі квіти, а маленький столик біля ліжка, на якому лежало в'язання пані Мей, був з червоного дерева.

Сама вона була жінкою середнього віку, зі сріблястим волоссям, а спала вона напівсидячи, спершись спиною на купу подушок, вдягнена в рожеву вовняну кофту. Через якийсь час Кейт збагнула, що те, що ця жінка спить, зовсім не означало, що вона нічого не робить. Її голова лежала спокійно, очі були заплющені, але права рука тримала ручку, якою шалено писала щось у великому записнику, що лежав біля неї на ліжку. Її рука, як і рот дівчинки в інвалідному кріслі, жила окремим, незалежним і дуже насиченим життям. До лоба пані Мей трохи нижче краю волосся були приліплені якісь маленькі рожеві електроди, і Кейт припустила, що вони є джерелом частини тих даних, що миготіли на комп'ютерних екранах передпокою, до якого вона зайшла за Стендішем. За обладнанням стежили одягнені в халати двоє чоловіків і жінка, а медсестра стояла й спостерігала у вікно за пацієнткою. Стендіш коротко розпитав їх про поточний стан пацієнтки — усі зійшлися на думці, що він був чудовий.

Кейт не могла позбутися враження, що вона мала знати, хто така пані Мей, але згадати не змогла й тому була змушена спитати.

— Вона медіум, — дещо роздратовано відповів Стендіш. — Я думав, що ви маєте знати це. Надзвичайно талановитий медіум. Наразі вона в трансі й пише, не усвідомлюючи цього. Їй диктують. Майже кожний продиктований їй уривок просто безцінний. Ви про неї не чули?

Кейт визнала, що не чула.

— Ну, про пані, яка стверджувала,