Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

— Ви водій з дивовижною, я б навіть сказав майже надлюдською відсутністю навичок, — сказав він, — і слово «водій» я вжив у дуже широкому сенсі, маючи на увазі будь-яку особу, що сидить на сидінні водія в… наразі я називатиму це автомобілем — але я вживаю цей термін без жодного упередження — в автомобілі, який їде по дорозі. Ви мене розумієте?

— Ні.

— Я маю на увазі, що ви погано водите. Ви знаєте, що останні сімнадцять миль вас по всій дорозі хитало?

— Сімнадцять миль! — вигукнула Кейт. — Ви що, переслідували мене?

— Лише певною мірою, — сказав Дірк. — Я на відміну від вас намагався залишатися на правильній смузі.

— Зрозуміло. Що ж, я теж вдячна вам за те, що ви відверті. Думаю, ви й самі розумієте, що це протизаконно. Знайдіть собі якомога кращого адвоката, бо інакше мій з нього шашлик зробить.

— Тож мені, напевно, доведеться шукати кебаб.

— Судячи з вашого вигляду, кебабів ви вже достатньо з’їли. Дозвольте спитати, навіщо ви їхали за мною?

— Ви створювали враження, що знаєте, куди їдете. Принаймні, спочатку. Впродовж перших ста метрів.

— Якого біса вас цікавить те, куди я їду?

— Це мій метод навігації.

Кейт примружила очі.

Вона хотіла була вимагати повного та негайного пояснення цієї безглуздої фрази, але цієї миті біля них зупинився білий «Форд Сьєрра».

Водій опустив шибку вікна й висунув голову.

— Ви що, зіткнулися? — крикнув він їм.

— Так.

— Ха! — сказав він і поїхав далі.

Через секунду або дві біля них зупинився «Пежо».

— А хто це тут щойно був? — запитав їх водій про водія попереднього авто.

— Не знаю, — сказав Дірк.

— О, — сказав водій. — Таке враження, що ви тут зіткнулися.

— Так, — сказав Дірк.

— Я саме так і подумав, — сказав водій і поїхав далі.

— Подорожні вже зовсім не такі, як раніше, — сказав Дірк Кейт.

— Не кажучи вже про тих, хто в тебе врізається, — сказала Кейт. — Я досі хочу знати, навіщо ви їхали за мною. Ви маєте розуміти, що мені важко не вважати вас надзвичайно зловісним.

— Це цілком природно, — сказав Дірк, — бо зазвичай я дійсно зловісний. Але цього разу я просто заблукав. Мені довелося зробити ухильний маневр, тому що назустріч їхав великій сірий фургон, який вважав, що йому належить уся дорога. Ухилитися від нього мені вдалося виключно завдяки швидкому повороту на іншу дорогу, на якій я потім не міг розвернутися. Ще через кілька поворотів я повністю загубився. Деякі люди стверджують, що в таких випадках треба звіритися з картою, але я таким людям кажу лише «Ха! А що як у вас немає карти, з якою можна звіритися? Або у вас є карта, але це карта департаменту Дордонь у Франції?» Моя особиста стратегія в таких випадках полягає в пошуку авто або найближчого його еквіваленту, яке впевнено їде так, ніби знає дорогу. І тоді я їду за ним. Я дуже рідко потрапляю туди, куди збирався приїхати, але дуже часто потрапляю туди, де мені потрібно бути. Що ви на це скажете?

— Дурниця.

— Це сильна відповідь. Вітаю вас.

— Я хотіла була сказати, що іноді й сама так роблю, але вирішила поки що не зізнаватися в цьому.

— Дуже розумно, — сказав Дірк. — На цей момент вам краще не вибовкувати занадто багато про себе. Я вам раджу поводитися загадково.

— Мені не потрібні ваші поради. Куди ви намагалися потрапити перед тим, як раптом вирішили, що потрапите туди швидше, якщо проїдете сімнадцять миль у протилежному напрямку?

— До місця, що називається Вудсгед.

— А, психіатрична лікарня.

— Ви її знаєте?

— Саме звідти я їхала останні сімнадцять миль і хотіла б від'їхати значно далі. У якому відділенні ви будете? Мені треба знати, куди надіслати рахунок за ремонт.

— У них немає відділень, — сказав Дірк. — А ще їм, напевно, не сподобалося б, якщо б вони почули, що ви назвали їх психіатричною лікарнею.

— Усе, що їм не подобається, мене цілком влаштовує.

Дірк подивився навколо.

— Чудовий вечір, — сказав він.

— Анітрохи.

— Ось воно що, — сказав Дірк. — Ви справляєте враження людини, для якої цей день не став джерелом радості або духовного збагачення.

— Ще й як, в дідька, не став! — сказала Кейт. — У мене був такий день, після якого навіть святий Франциск Ассізький дітей почав би бити. Особливо якщо до сьогоднішнього дня додати вівторок, який був останнім днем, коли я була притомна. А тепер подивіться! Моя чудова машина… Єдине хороше, що я можу сказати про все це: принаймні, я не в Осло.

— Це дійсно не може не тішити.

— Я не сказала, що це мене тішить. Просто якби не це, то я б уже руки на себе наклала. Хоча навіщо мені робити це самій, якщо навколо мене стільки таких, як ви, хто з радістю зробить це за мене?