Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

— Але ж це дивовижно!

— Ну, так. Гарний фокус.

— Фокус?

— Ну, будучи науковцем, я мушу дотримуватися думки, що вона отримує цю відкриту інформацію якимись звичайними способами. У цьому випадку немає необхідності вигадувати якісь надприродні або паранормальні явища. Бритва Оккама. Не слід без потреби збільшувати кількість сутностей.

— Але чи бачив хто-небудь, щоб вона вивчала газети або телефонувала кудись?

Вона подивилася на медсестру, а та лише похитала головою.

— Ні, жодного разу ми її не спіймали на цьому, — сказав Стендіш. — Тож я й кажу: гарний фокус. Я певний, що професійний фокусник або людина з феноменальною пам'яттю змогли б пояснити, як це робиться.

— Ви питали в когось із них?

— Ні. Я з такими людьми не спілкуюсь.

— Але ви справді вважаєте, що вона може це робити навмисно? — наполягала Кейт.

— Повірте мені, якби ви розуміли людей так само добре, як їх розумію я, пані… гм… ви повірили б у що завгодно, — сказав Стендіш авторитетним голосом фахівця.

Кейт дивилася на стомлене, знесилене обличчя дівчинки й нічого не казала.

— Ви мусите розуміти, — сказав Стендіш, — що ми маємо ставитися до цього раціонально. Якби мова йшла про завтрашні ціни акцій, це була б зовсім інша річ. Це був би феномен зовсім іншого рівня, який був би вартий найретельнішого дослідження. І я певний, що нам було б нескладно знайти для такого дослідження фінансування. З цим не було б жодної проблеми.

— Зрозуміло, — сказала Кейт, і цього разу вона казала правду.

Вона підвелася й обтрусила спідницю.

— Отже, — сказала вона й відчула сором, — хто ваш найновіший пацієнт? Хто прибув сюди останнім?

Вона напружилася через грубість й непослідовність цього питання, але нагадала собі, що вона журналістка, тож це не має бути дивним.

Стендіш махнув рукою, щоб сестра та її сумна пацієнтка в інвалідному кріслі їхали далі. Кейт глянула на дівчинку востаннє, а потім пішла за Стендішем крізь подвійні двері в наступну секцію коридору, яка нічим не відрізнялася від попередньої.

— Ось, бачите, — знову сказав Стендіш, цього разу, схоже, маючи на увазі віконну раму.

— І ось, — додав він, указавши на освітлювач.

Її питання він або не почув, або навмисно проігнорував. Кейт подумала, що він, можливо, просто поставився до того запитання з презирством, на яке воно заслуговувало.

Раптом до неї дійшло, до чого були всі ці «Ось, бачите» та «І ось». Він запрошував її оцінити якість декору. Вікна були підйомні, з якісними й красиво пофарбованими рамами; люстра була з важкого металу, напевно нікельована, і так далі.

— Дуже мило, — поступливо сказала вона й звернула увагу, що з американським акцентом ця фраза звучало дещо дивно. — У вас тут дуже гарно, — додала вона, сподіваючись, що йому це сподобається.

Йому сподобалося. Він дозволив собі придушену задоволену усмішку.

— Ми прагнемо створити якісне, дбайливе оточення, — сказав він.

— Напевно, дуже багато людей хочуть до вас потрапити, — продовжила Кейт, повертаючись до своєї теми. — Як часто до вас поступають нові пацієнти? Коли був останній?..

Лівою рукою вона міцно тримала праву, яка наразі хотіла її задушити.

Двері, повз які вони проходили, були трохи прочинені і вона спробувала ненав'язливо зазирнути за них.

— Добре, ми сюди заглянемо, — відразу сказав Стендіш і повністю відчинив двері до, як виявилося, досить маленької кімнати.

— Ага, — сказав Стендіш, упізнавши того, хто там був. Він запросив Кейт зайти.

Людина, що була в кімнаті, також не була ані великою, ані білявою. У Кейт з'явилося відчуття, що з емоційної точки зору цей візит буде надто виснажливий, а перспектив подальших покращень вона не бачила.

Чоловік, що сидів на стільці біля свого ліжка, поки санітар застилав його, був одним з найбільш глибоко й тривожно скуйовджених людей, яких Кейт коли-небудь бачила. Насправді скуйовдженим було лише його волосся, але воно було скуйовджене так сильно, що надавало виразу тривожного хаосу всьому обличчю.

Здавалося, він був цілком згодний сидіти там, де сидів, але було в його згоді щось невимовно відсутнє; було таке враження, що він цілком згодний з нічим. Приблизно за півметра перед його обличчям у повітрі була абсолютна пустота, і якщо його згода мала якісь витоки, то вони були в його витріщанні на цю пустоту.

А ще було відчуття, що він чекає на щось. Чи було це щось таке, що мало відбутися будь-якої миті, або щось таке, що мало статися пізніше цього тижня, або навіть щось таке, що мало відбутися зовсім згодом, коли рак на горі свисне, а British Telecom полагодить усі телефони — це було абсолютно не зрозуміло, бо для цього чоловіка, схоже, це все було однаковим. Якщо воно трапиться — він готовий, а якщо ні — він згоден.

Його згода здалася Кейт майже нестерпно тривожною.

— Що з ним? — тихо спитала вона й раптом збагнула, що говорить так, ніби його тут немає, хоча насправді він, можливо, цілком здатний розмовляти. І дійсно, саме цієї миті він раптом заговорив.

— О! Гм… Привіт, — сказав він. — Так,